Читати книгу - "Меч приречення"

— Йди, — врешті сказала Ейтне. — Йди, дитино. Нічого не бійся. Вже ніщо не зможе змінити твоє приречення. Ти у Брокілоні.

Цирі слухняно подріботіла за Бренн. Біля виходу обернулася. Відьми́н помітив, як дрижать її губи, а зелені очі шкляться од сліз. Не сказав ні слова. Далі стояв навколішках, схиливши голову.

— Встань, Гвинблейде. Вітаю тебе.

— Вітаю тебе, Ейтне, Пані Брокілону.

— Я знову маю приємність приймати тебе у своєму Лісі. Хоча ти прибуваєш без моїх відома та згоди. Ризиковано входити до Брокілону без моїх відома та згоди, Білий Вовче. Навіть тобі.

— Я прибуваю з посольством.

— Ах… — злегка усміхнулася дріада. — Звідси твоя відвага, яку я не хочу називати іншим, дошкульнішим словом. Геральте, недоторканість послів — це звичай, заведений серед людей. Я його не визнаю. Не визнаю нічого людського. Тут Брокілон.

— Ейтне…

— Мовчи, — перебила вона, не підносячи голосу. — Я наказала пощадити тебе. Ти вийдеш із Брокілону живим. Не тому, що ти посол. З іншої причини.

— Тебе не цікавить, чий я посол? Звідки приходжу, від чийого імені?

— Щиро кажучи, ні. Тут Брокілон. Ти приходиш ззовні, зі світу, який мене не обходить. Нащо б я марнувала час, вислуховуючи посольства? Чим можуть бути для мене якісь пропозиції, якісь ультиматуми, вигадані кимось, хто мислить не так, як я? Чому мене повинно обходити, що думає король Венцлав?

Геральт здивовано покрутив головою.

— Звідки ти знаєш, що я посол Венцлава?

— Це ж ясно, — промовила дріада, усміхнувшись. — Еккегард надто дурний. Ервилл та Віраксас надто мене ненавидять. Володіннях інших із Брокілоном не межують.

— Ти багато знаєш про те, що відбувається поза Брокілоном, Ейтне.

— Я дуже багато знаю, Білий Вовче. Це привілей мого віку. А тепер, якщо дозволиш, я хотіла б залагодити делікатну справу. Чи цей чоловік з виглядом ведмедя, — дріада перестала усміхатися і глянула на Фрешенета, — твій приятель?

— Ми знайомі. Я колись зняв із нього чари.

— Проблема в тому, — холодно промовила Ейтне, — що я не знаю, як із ним вчинити. Адже не можу тепер наказати його добити. Я б дозволила йому видужати, але він небезпечний. Не виглядає на фанатика. Отож, мисливець за скальпами. Я знаю, що Ервилл платить за кожний скальп дріади. Не пригадую, скільки. Зрештою, ціна зростає одночасно з падінням вартості грошей.

— Ти помиляєшся. Він не мисливець за скальпами.

— То нащо він забрався до Брокілону?

— Шукаючи дівчинку, довірену його опіці. Ризикнув життям, щоб її відшукати.

— Дуже нерозумно, — холодно сказала Ейтне. — Це навіть складно назвати ризиком. Ішов на певну смерть, а життям завдячує винятково кінському здоров’ю та витривалості. Стосовно дитини, то вона вціліла випадково. Мої дівчата не стріляли, бо думали, що це пак або лепрекон.

Вона ще раз глянула на Фрешенета, а Геральт зауважив, що її уста втратили неприємну твердість.

— Гаразд. Якось відзначмо цей день.

Підійшла до постелі з галуззя. Обидві дріади, що її супроводили, теж наблизилися. Фрешенет зблід і скоцюрбився, зовсім не роблячись через це меншим.

Ейтне якийсь час дивилася на нього, трішки мружачи очі.

— Ти маєш дітей? — спитала врешті. — Я до тебе звертаюся, колодо.

— Як?

— Хіба я неясно висловилася?

— Я не…, — Фрешенет закашлявся. — Я нежонатий.

— Мене мало обходить твоє сімейне життя. Я цікавлюся, чи ти спроможний щось викресати зі своїх розжирілих стегон. На Велике Древо! Ти колись зробив жінку вагітною?

— Еее… Так… Так, пані, але…

Ейтне недбало махнула рукою, обернулася до Геральта.

— Він залишиться у Брокілоні, — сказала, — до повного одужання і ще якийсь час. Потім… Може йти, куди забажає.

— Дякую тобі, Ейтне, — вклонився відьми́н. — А… Дівчинка? Що з нею?

— Чому ти питаєш? — дріада глянула на нього холодним поглядом своїх срібних очей. — Ти ж знаєш.

— Це не звичайна сільська дитина. Вона принцеса.

— Це не справляє на мене жодного враження. І не чинить різниці.

— Послухай…

— Ні слова більше, Гвинблейде.

Він замовк і закусив губи.

— Що з моїм посольством?

— Я його вислухаю, — зітхнула дріада. — Ні, не через цікавість. Зроблю це для тебе, щоб ти міг відрапортувати Венцлавові та дістати платню, яку він тобі, напевно, пообіцяв за те, що ти дістався до мене. Але не зараз, зараз я зайнята. Прийди ввечері до мого Древа.

Коли вона вийшла, Фрешенет підвівся на лікті, ойкнув, кашлянув, сплюнув на долоню.

— В чому річ, Геральте? Чому я мушу тут залишитися? І що таке з тими дітьми? У що ти мене вклепав, га?

Відьми́н сів.

— Порятуєш свою голову, Фрешенете, — сказав він утомленим голосом. — Станеш одним із небагатьох, які вийшли звідси живими, принаймні, останнім часом. І станеш батьком маленької дріади. Може, кількох.

— Що-що? Я стану… плідником?

— Називай як хочеш. Вибір у тебе обмежений.

— Я зрозумів, — мугикнув барон і облесливо посміхнувся.

— Що ж, бачив я бранців, які працювали в копальнях та рили канали. З двох зол волію вже… Щоб тільки вистачило снаги. Є їх тут гурток…

— Перестань дурнувато шкіритися, — скривився Геральт, — і плекати мрії. Хай тобі не маряться поклоніння, музика, вино, віяла та рій закоханих дріад. Буде одна, може дві. І поклоніння не буде. Вони трактують цю справу дуже тверезо. А тебе й поготів.

— Їм це не справляє приємності? Але, мабуть, прикрості теж?

— Не будь дитиною. З цієї точки зору вони не відрізняються від жінок. У всякому разі, фізично.

— Себто?

— Буде це для дріади приємністю чи прикрістю, — залежить від тебе. Але, незалежно від цього, йдеться лише про ефект. Твоя особа має другорядне значення. Не чекай вдячності. І ще: ні в якому разі не пробуй нічого з власної ініціативи.

— З власної чого?

— Коли зустрінеш її вранці, — терпляче пояснив відьми́н, — поклонися, але, до дідька, без усмішок чи підморгувань. Для дріади це смертельно поважна справа. Якщо вона усміхнеться або підійде до тебе, можеш із нею порозмовляти. Найкраще про дерева. Якщо ж ти на деревах не знаєшся, то про погоду. Але якщо вона прикинеться, наче тебе не бачить, тримайся від неї здалека. І тримайся здалека від інших дріад, і не розпускай рук. Для дріади, яка неготова, таких речей не існує. Торкнешся її — й дістанеш ножем, бо вона не зрозуміє наміру.

— Бачу, ти обізнаний з їхніми шлюбними звичаями, — усміхнувся Фрешенет. — Траплялося?

Відьми́н не відповів. Немов бачив гарну струнку