Читати книгу - "Таємне джерело"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Замість відповіді Князевич кивнув. Хай старий розуміє його мовчазний кивок як хоче.
– Їхні фізичні тіла житимуть далі. Люди рік у рік бачитимуть портрети цих богів, слухатимуть їхні маразматичні, написані референтами та кепсько прочитані з папірців промови. Скільки за цей час буде Чехословаччин та Афганістанів? Скількох іще посадять у табори і психушки? Наскільки ми ще відірвемося від нормального цивілізованого світу, де люди справді знають, що таке свобода, честь, гідність? Де міра власної свободи не регулюється партійним квитком? Вибачте за пафос, я тут вам трошки мітингую. Проте інакше пояснити свої мотиви не можу. Зрозумієте ви їх чи ні – окреме питання.
– Зараз я інше хочу зрозуміти… Воду де брали?
– Галина Таназіївна дала, в неї досить значний запас.
– Пояснювали, для чого?
– Сама взяла до тями, коли знайшли Новицьку. Але я бачив її очі. Нічого не сказала, та й не треба. Просто подивилася на мене, перехрестила. Все.
– Де ви… Лабораторія ваша…
– Тут, у школі. Обладнання хімкабінету для людини з моїм рівнем знань цілком досить. Маю ключі від усього тут, мене навіть називають іще ключником. Директор сам хімік, мій учень, можна сказати. Не заперечує, коли кажу, що бавлюся різними дослідами. Вважає це за примху старого вченого.
– Полонених тримали десь тут, як я підозрюю тепер?
– Не називайте їх полоненими.
– А як? Жертвами ви нікого з трьох так само не вважаєте…
– У них є, тобто були, анкетні дані. Але так, ви вгадали. Всіх трьох тримали стільки, скільки належить, у шкільному підвалі. Просто тут.
Старий гукнув ногою об підлогу, Князевич мимоволі опустив туди очі, потім знову глипнув на Рогозу, котрий зовсім не виглядав приреченим. Говорив і тримався так, наче звітував про добре виконану корисну роботу.
– Стеріг, зрозуміло, Ярчук?
– Це єдине, що він робив.
– А конкретніше?
– Загалом ви все правильно вирахували. Ми з Романом Кудімовим увійшли, як кажуть юристи мовою вироків, у змову. Чудово знали, що робимо. Кудімов цілком погоджувався зі мною: довше, ніж є, ці комуністичні вожді, загроза для країни та світу, жити не повинні. А трагедії з Антоном Мазуром і Марією Романів ми сприйняли як особисті. Ми ж, вважайте, з одного села, мов родичі, рідні люди. Дмитро, Антон, Марія – це молоді люди. Їхній середній вік – двадцять років. Так, хтось менший, хтось старший, це я про Марію… Але іншого життя, інакшого, розумієте, Ігоре, ці молоді люди не бачили! Вони думали, що так було завжди! Знаєте, що найстрашніше? Вони переконані – так завжди буде!
«Микола Уманець теж таким був», – подумав Князевич. І той хлопець, невідомий йому солдатик, котрий розстріляв Ярчука і потім блював зі стогоном перед очима своїх товаришів і командирів, – такий самий, народжений у цій країні.
– Мовчите? Я зараз сам відповідаю на купу запитань? Хай так, просто слухайте. Хочете знати, чи мучила нас совість? Ні. Це прикро звучить, мабуть. Навіть страшно. Прецінь, зовсім не мучить. Із Софією Новицькою я трошки був знайомий, поверхово, так би мовити. Вона ж знала, що я ніби пішов від світу, живу самітником у тому місці, яке її давно цікавить. Її навіть вмовляти не довелося. Ми з Кудімовим приїхали по неї. Я запропонував води, вона й не подумала відмовитися. Далі знаєте. З Лизгуновим окрема історія, до нього я мав особистий інтерес. Я ж ровесник радянської влади, Ігоре. Правда, до двадцяти двох років жив у зовсім іншій країні. І, як багато хто, радо зустрічав обтріпаних і малограмотних, як з’ясувалося, червоних солдатів у вересні тридцять дев’ятого. Думав, нова влада дасть звільнення. Цього не сталося.
– Наскільки я знаю історію, тоді відбулося возз’єднання земель, – обережно вставив Ігор.
– Слушно. Потім нові громадяни нової країни, з тих самих возз’єднаних земель, пішли до Сибіру, у табори, як вороги народу. Знаєте, хто такі вороги народу, кого ними називали? Довго пояснювати, але в ті часи такі, як ми з Кудімовим, підпадали під це визначення. Як казав один мій студент, аж бігом. Словом, я бачив, що робили такі, як Лизгунов. І чув, як він не раз хвалився такими подвигами. Призначену для нього воду я перетворював на мертву з особливою щедрістю. Про комсорга ви вже знаєте. З цим покидьком, Боровчуком, – то приватна Дмитрова ініціатива. Комсомольців ми домовилися не чіпати, з комуністами б розібратися, з їхніми гріхами.
– Кожний не без гріха.
– Справедливо. Ви, я, Кудімов, дільничний наш – хоч кого візьми, за кожною людиною є грішок. Але коли ти схильний до гріха, краще не йти до влади. Партквиток у цій країні дає необмежену владу, Ігоре. І чомусь у цій владі грішників що далі, то більше. Можеш бути крадієм, убивцею й садистом, тебе однаково рано чи пізно знайдуть. Ви ж і зловите, Ігоре. Ви чи ваші колеги. Та якщо в кишені ґвалтівника або іншого негідника – червоний партійний квиток, це його врятує від заслуженої кари. Що це я кажу, ви ж краще за мене все знаєте…
Навіть більше, ніж ви здатні собі уявити.
– Отже, кривдника Марії мусив напоїти мертвою водою сам Ярчук. Я розумів – це відразу звузить коло ймовірних пошуків. А те, що вони будуть і пришлють когось на кшталт вас, сумнівів не виникало. Ті, кого ми… кого я мав намір і надію всерйоз налякати, справді бояться. Але в казки не вірять. Казку вони роблять бувальщиною, навіть пісня така радянська є{Згадується «Авіамарш» (1920), пісня на музику Ю. Хайта і слова П. Германа. Починається зі слів «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью». Ії вважали гімном радянських льотчиків, у СРСР часто виконували на військових парадах.}.
– Знаю таку пісню. – Тепер помовчати знову настала черга Ігоря. – Загалом ви лише заповнили деякі дірки. Картина зрозуміла. Хіба кілька зовсім незначних деталей…
– Шкварте! – Старий, заохочуючи, махнув рукою. – Як уже почалась аж така розмова, справді треба позакривати всі незрозумілі вам теми.
– Телефон. – Князевич кивнув на старенький дисковий апарат, примощений на підвіконні. –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємне джерело», після закриття браузера.
