Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

– Чайка клюнула, – відповіла Оксана.

– Сильно?

Оксана засмучено підібгала нижню губу і ствердно кивнула. Але очі її знову підвелися на нову зачіску подруги. І вона аж тепер звернула увагу, як змінилися риси її обличчя. Раніше, коли волосся Лесі було просто до плечей і тільки причесане без усяких там викрутасів, обличчя її виявляло м'якість і ніжність, і навіть коли Леся гнівалася, важко в її гнів вірилося. Тепер її звично м'які риси обличчя мовби загострились, і носик здавався трохи гострішим через виниклу під дією ножиць геометрію нової зачіски.

– Це тебе той балакун підстриг? – запитала Оксана.

Леся всміхнулася.

– Тобі подобається?

– Зачіска – так, а він – ні, – абсолютно відверто видала Оксана.

І тут, немов відчувши, що йдеться про нього, до офісу заглянув Єжи. Заглянув і зараз же стукнув по прочинених дверях, привертаючи до себе увагу.

– Можна? – запитав, привітно дивлячись на Лесю. – Я тут вирішив перервочку зробити, хвилин п'ять.

– Сідайте, відпочиньте! – Леся вказала йому на вільний стілець. – Може, чаю?

– Ні, дякую, – Єжи озирнувся на стілець, але сідати не захотів. Замість цього підійшов до двох подруг.

Тепер його погляд підвівся на кучері Оксани. їй одразу зробилося некомфортно.

– Пам'ятаєте, ви обіцяли віддатися в добрі руки, – несподівано сміливо заговорив Єжи, опустивши погляд і дивлячись у вічі Оксані.

Від обуреного здивування в Оксани мимоволі розкрився рот.

– Що ви собі дозволяєте! – вона кинула погляд на Лесю і зразу ж таки повернула його на перукаря. – Що це за брудні розмови?! Коли це і що я вам обіцяла?!

– Ой, даруйте, ви хибно мене зрозуміли! – Єжи зробив крок назад, наче боявся дістати ляпаса. – Але ж ви говорили, що я зможу зробити вам зачіску, коли підстрижу бомжів.

– Ну й багатьох ви бомжів підстригли? – єхидно і недовірливо запитала Оксана.

Єжи витягнув із кишені картатого піджака складений учетверо аркуш паперу, розгорнув і показав Оксані.

– Сорок сім, ось їхні імена та прізвища, можете перевірити! Й абсолютно безкоштовно! Там, – він кивнув на двері, що вели до широкого коридору, – ще дев'ять сидять і чекають! Буде п'ятдесят шість!

Оксана відчула себе ніяково через те, що накричала на перукаря. Адже він дійсно старався, це було вже зрозуміло.

– Гаразд, – пробурчала вона вже м'якше. – Підстрижете! Але у вас там черга!

– А ви сюди надовго? – поцікавився Єжи Астровський.

– Ні, сюди й одразу назад, – відповіла вона. – У мене ввечері робота.

Єжи з жалем подивився на волосся Оксани, через що вона знову занервувалася, взявся правою рукою за своє гостре підборіддя, похитав головою.

– Ви ж артистка, а так мало собі приділяєте уваги. Ці слова Оксану не розсердили, але явно засмутили, і Єжи відчув, що влучив у точку.

– Я їх попрошу! Вас напевно пропустять без черги! Тим паче що вони нікуди не поспішають, а у вас увечері робота! А я завтра сюди знову приїду і достригатиму, кого не встигну. Обіцяю!

Оксана важко зітхнула.

– Гаразд, – махнула вона рукою.

Вийшовши до коридору, вона всілася на стілець. Єжи накинув їй на плечі простирадло.

Ножиці заклацали, гребінець побіг зубцями по кучерявому волоссю Оксани. Вниз посипалися перші відрізані пасма.

Від Єжи йшов стійкий запах одеколону. Мешканці притулку, що чекали своєї стрижки, з цікавістю спостерігали за худим і граціозним чоловіком, що зосередився до забуття на кучерях знайомої йому жінки.

А сама Оксана раптом розслабилася, занурилася в себе, їй раптом здалося, що історія з агресивною чайкою сталася не сьогодні, а кілька днів тому. Час мовби відійшов од неї вбік і сховався за рогом. Вона жила відчуттям цього моменту, і пряний алкогольний аромат одеколону вибив із її пам’яті запах моря та гнилих водоростей. А від рук Єжи, як від радіатора опалювання, йшло тепло. Здалося, що від цього тепла у неї почервоніли вуха. Їй захотілося раптом їх поторкати, перевірити, чи не «горять» вони. І тут же Оксана зніяковіла, не в змозі легко витягнути руки з-під накинутого поверх одягу простирадла. Зрозуміла, що вуха у неї «горять» від несподіваного підліткового сорому. Щось здавалося їй у цьому перукарському «акті» неправильним, нескромним. Ніби не повинна була вона дозволяти цьому чоловікові робити себе красивою! Таж і справді, наполегливість Єжи, яка дуже вже обридла їй, доводила, що для себе хотів він зробити її красунею! З чисто егоїстичних міркувань. Але вона однаково не піде з ним пити каву! Не подобається він їй як чоловік. Хоча у своєму прагненні сподобатись чи догодити їй він добрався аж сюди, до Винників, до «Оселі», знаючи, як турбується Оксана і про Лесю з її вірною командою помічниць і помічників, і про цих загублених жінок і чоловіків, для яких повернутися в нормальне життя так само важко, як самотній людині важко побудувати з нуля новий будинок.

Розділ 40

Цього ж вечора за дивним збігом обставин у Винниках опинився Алік Олисевич. Опинився після телефонного дзвінка Юрка Винничука, який дуже хотів розповісти Алікові щось важливе, але водночас повідомив, що найближчого тижня до Львова не збирається. Винничук не був тією людиною, яка дзвонила через дрібниці й інтригувала товаришів загадками. Тому Алік і вирішив до нього сюди заїхати. Й ось тепер сиділи вони в новому, нещодавно добудованому цегляному будинку письменника за великим столом, пили вино, обговорювали останній книжковий ярмарок, на якому, щоправда, Алік не побував. Хоча Юрко дуже жваво розповідав про дружні письменницькі пиятики на Коперника, 6, у дворі, де книжник Михайло Ватуляк накрив на внутрішній терасі, біля входу до своєї квартири, шикарний стіл. Алік спочатку слухав із цікавістю, потім із цікавістю пив домашнє червоне вино, слухаючи вже впіввуха і чекаючи, коли ж нарешті Винничук розповість йому «щось важливе». Адже це «щось важливе» мало якимсь краєм стосуватись особисто його, Аліка. Інакше навіщо б Винничук йому дзвонив?

– Ти мені хотів розповісти… – нарешті, не витерпівши, перебив Алік Юрка.

– Ах, так! – Винничук провів долонею по лобі, немов розгладжуючи зморшки. – Я твого приятеля бачив, кадебіста. Хотів тобі порадити триматися від нього чимдалі! Він, напевно, з глузду з'їхав. Стежив за мною вночі з рушницею за спиною! Уявляєш?! Я ось думаю, треба б ментам повідомити, а то хрін його знає, що йому наступного разу спаде на думку?!

– Та він нормальний, – заступився за знайомого старий хіпі. – Це він Карпатське море, як і раніше, шукає.

– А чому з рушницею? – Юрко допитливо втупився просто у вічі Алікові.

На це запитання хіпі відповісти не міг. Він спробував знайти пояснення, але думки нічого переконливого