Читати книгу - "Ерагон. Найстарший"

Оромис замовк, спохмурнівши.

— А чи ти знаєш, чому втрата дракона означає загибель того, хто виживе? — спитав він Ерагона.

— Тільки уявляю, — зіщулився той.

— Сам по собі такий біль означає для власника дракона жахливе потрясіння, — пояснив ельф. — Це так, ніби померла частина тебе самого. Коли це сталося з Бромом, я гадав, що він збожеволіє. А після того, як мене схопили і я втік, довелося привезти його в Елесмеру. Та Бром не схотів там залишатися, подавшись із нашим військом у степи Іліреї, де загинув король Евандар. Біда тоді насувалася звідусюди. Міць Галбаторікса зростала, гноми відступили, на південному заході люди боролися за створення Сурди, а ми якраз втратили свого короля. Прагнучи помсти, Бром скористався ситуацією. Він згуртував вигнанців та колишніх в'язнів, з якими й утворив спільноту варденів. Він керував нею кілька років поспіль, потім передоручив іншому, щоб віддатися жадобі помсти, яку таки й задовольнив, убивши Морзана. Також Бром власноруч убив трьох клятвопорушників, включно із Морзаном, і мав на рахунку смерть іще п'ятьох. Він рідко коли бував щасливим, але залишався добрим вершником і чудовою людиною, тож я вважав за честь знатися з ним.

— Я ніколи не чув його імені у зв'язку із загибеллю клятвопорушників, — засумнівався Ерагон.

— Галбаторікс не хотів, аби люди вважали, що можна перемогти його слуг, — знехотя пояснив ельф.

І знову юнакові довелося переглянути власні уявлення щодо Брома, спершу сільського оповідача, потім воїна й чаклуна, з яким він подорожував, і, нарешті, вершника, який, до того ж, був ватажком варденів і вбивцею клятвопорушників. Важко було поєднати всі ці образи. Юнак почувався так, ніби геть не знав свого колишнього приятеля.

— Так, Бром був чудовою людиною, — погодився він.

Зітхнувши, юнак визирнув в одне з круглих вікон, які виходили до урвища й дозволяли пообідньому теплу заповнювати кімнату. Він побачив Сапфіру, котра явно загравала з Глаедром, крутячись довкола нього й жартівливо вимахуючи хвостом. Вона нагадувала кошеня, яке намагається затягти до гри старого кота, от тільки Глаедр залишався цілком незворушним.

«Сапфіро!» — подумки гукнув Ерагон.

«Що таке?» — скинувся дракон.

«Я розумію, що ти захоплена, але не клей із себе дурника».

«Хіба ти сам не бував такий?» — образилась Сапфіра.

Від несподіванки юнак отетерів. Це було схоже на звичний закид, який вільно почути від людей, але від дракона він такого ніяк не чекав. До чого ж це призведе? Сапфіра зневажливо пирхнула й вимкнула їхній внутрішній зв'язок.

Ерагон перевів погляд на співрозмовника, зрозумівши, що той усе бачив.

— Попри існуючий зв'язок, — кивнув він убік Сапфіри, — іноді я не знаю, що вона викине наступного разу. Чим більше я дізнаюсь про свого дракона, тим виразнішою стає різниця між нами.

— Ті, кого ми любимо, часто стають чужими для нас, — мудро мовив Оромис. — Сапфіра ще молода, як і ти. У нас із Глаедром пішло кілька років, аби як слід порозумітися. Зв'язок вершника зі своїм драконом не схожий ні на що інше, це щоденна й копітка співпраця. Ти довіряєш своєму?

— Чи довірю я Сапфірі своє життя? — уточнив хлопець. — Звісно, довірю.

— Тоді ти мусиш її зрозуміти. Ось ти, наприклад, виріс сиротою. А вона так само прожила з думкою, що залишилась останньою в роду драконів. І тільки зараз зрозуміла, що помилялась. Тож не дивуйся. Мине кілька місяців, вона кине загравати з Глаедром і повернеться до тебе.

— А чому ельфи не їдять м'яса? — змінив тему Ерагон.

— А навіщо? — питанням на питання відповів Оромис. — Усе, що нам треба, ми беремо з рослинного світу. Негоже змушувати тварин страждати лише через те, щоб ми мали на столі зайву страву. Колись ти це зрозумієш.

Ерагон спохмурнів, не сподівавшись, що йому коли-небудь доведеться харчуватися самими лише фруктами й овочами.

— Хіба ви не скучили за смаком м'яса? — з надією поцікавився він.

— Як можна скучити за тим, чого ніколи не знав? — відповів ельф.

— А як щодо Глаедра? — не вгавав юнак. — Він же не може харчуватися лише травою.

— Ні, але він і не вбиває без потреби. Утім, він не в змозі позбутися природних звичок, а от людина може задовольняти свої потреби, не відбираючи чийогось життя.

— А Ісланзаді? — не вгавав Ерагон. — Її ж накидка зроблена з лебединого пір'я?

— Те пір'я просто збирали кілька років, — пояснив Оромис. — Жоден птах не постраждав.

Коли вони завершили трапезу, Ерагон допоміг почистити тарілки піском. Розставляючи їх у шафі, ельф поцікавився, чи юнак уже купався сьогодні.

— Ні, ще не купався, — здивовано відповів той.

— Будь ласка, завтра зроби це, і так щодня!

— Щодня! — вигукнув Ерагон. — Але ж вода занадто холодна! Я можу застудитися!

— Тоді зроби її теплішою, — здивовано глипнув на нього ельф.

— Я не такий вправний, щоб завдяки магії нагріти цілий струмок, — насупився хлопець.

Оромис зненацька голосно розреготався, змусивши Глаедра стривожено глянути вбік їхньої компанії.

— Та я ж не прошу цього! — весело мовив він. — Ти бачив оті ночви, вмонтовані в підлогу?

— Я гадав, що це для прання, — зніяковів Ерагон.

— Та ні, це щоб митися. Відкручуй крани, що он над ними, й мийся собі на здоров'я водою будь-якої температури. А ще обов'язково поголись! Бритви в мене нема, бо ельфи не голяться, але тобі я дістану і бритву, і дзеркало, тож будеш охайний.

Присоромлений Ерагон мовчки кивнув на знак згоди. Разом вони вийшли надвір, де ельф гукнув свого дракона.

— Ми вже узгодили із Сапфірою розклад занять, — озвався той. — Вони з Ерагоном розпочнуть завтра, за годину після сходу сонця.

— І принесіть сідло, яке Бром змайстрував для Сапфіри, — нагадав Оромис. — А поки що можете розважатись — в Елесмері повно чудес для чужоземця.

— Я візьму це до уваги, — вклонився Ерагон. — Перш, ніж піти, учителю, хотів би подякувати вам за допомогу в Тронжхеймі, коди я здолав Смерка. Без вашої підтримки я б не вижив. Отож, я ваш боржник.

— Ми обоє ваші боржники, — додала Сапфіра.

Оромис усміхнувся й кивнув на знак згоди.

ТАЄМНЕ ЖИТТЯ МУРАХ

— Ти уявляєш, Ерагоне! — вигукнула Сапфіра, щойно вони відлетіли від будинку ельфа. — Іще один дракон! Ти можеш у це повірити?

— Так це ж чудово! — відповів юнак, погладивши її.

Тут, високо над Ду Вельденварденом, однією-єдиною ознакою життя була ледь помітна цівка диму,