Читати книгу - "Твори. Том 1"

Її читали троє перехожих.

Над дверима, немов заклик, впадав у вічі напис, зроблений великими вогненними літерами з газових ріжків: «Французьке життя». І постаті людей, раптом потрапивши у смугу світла, що падало від цих двох пломінких слів, ставали виразні, ясні й чіткі, як удень, а потім знову вмикали в темряві.

Форестьє штовхнув двері, мовивши:

— Заходь!

Дюруа ввійшов, піднявся розкішними, але брудними сходами, що їх було видно з вулиці, проминув передпокій, де два кур’єри вклонились його товаришеві, і спинився в приймальні, припалій пилом і обшарпаній, оббитій жовтувато-зеленим фальшивим оксамитом, що був поцяцькований плямами, а де-не-де наче погризений мишами.

— Посидь, — сказав Форестьє,— я вернусь через п’ять хвилин.

І він зник за одними з трьох дверей, що виходили в приймальню.

Дивний, своєрідний, особливий запах, запах редакційних приміщень стояв тут. Дюруа не рухався — він був трохи приголомшений, а найбільше — здивований. Час від часу мимо нього пробігали якісь люди, вони входили в одні двері й виходили в інші, перш ніж Дюруа встигав розглядіти їх.

Це були або заклопотані молодики із аркушем паперу в руці, що тріпотів на вітрі, який здіймався від їхнього бігу, або робітники-складачі, у яких з-під замащеної друкарською фарбою полотняної блузи видніли бездоганно білий комірець сорочки і сукняні штани, як у світських людей; вони обережно несли друковані відбитки, свіжі, ще зовсім вогкі гранки. Часом заходив якийсь невеличкий чоловічок, вбраний з надто помітною вишуканістю, в сюртуку, що тісно облягав його стан, у вузьких штанях, у черевиках з надто гострими носами, — мабуть, який-небудь репортер, що приносив вечірню великосвітську хроніку.

Приходили ще й інші люди — статечні, в циліндрах з плоскими крисами, немовби такий капелюх мав одрізнятя їх від простих смертних.

Форестьє знову з’явився об руку з високим худим добродієм років тридцяти — сорока, в чорному фраку й білій краватці, дуже смуглявим, з гостро закрученими вусами| зухвалим і самовдоволеним як на перший погляд.

Форестьє сказав йому:

— Прощавайте, любий метре!

Той потиснув йому руку:

— До побачення, любий мій, — і пішов сходами вниз посвистуючи, з паличкою під пахвою.

Дюруа спитав:

— Хто це?

— Жак Ріваль — знаєш, славетний фейлетоніст і дуелянт. Він переглядав свою коректуру. Горен, Монтель і він — це в нас у Парижі три найкращі фейлетоністи, неперевершені щодо дотепності й актуальності. Йому платять тут тридцять тисяч франків на рік за два фейлетони на тиждень.

На порозі вони зустріли невисокого довговолосого чоловіка, товстого й неохайного на вигляд, що, відсапуючи, піднімався сходами.

Форестьє шанобливо вклонився йому.

— Це Норбер де Варен, — сказав він, — поет, автор «Згаслих сонць»; він теж у великій ціні. За кожне оповідання, що він нам дає, платять триста франків, а в найдовшому з них нема і двохсот рядків. Ну, ходім у Неаполітанське кафе, я вмираю від спраги.

Коли вони посідали до столика в кафе, Форестьє крикнув: «Пару кухлів!» — і вихилив свій кухоль одним духом, тим часом як Дюруа пив пиво повільно, смакуючи, як щось цінне і рідкісне.

Товариш його мовчав, немов думаючи про щось, а потім зненацька мовив:

— А чому б тобі не спробувати себе в журналістиці?

Дюруа здивовано глипнув на нього.

— Але… річ у тому… що я ніколи нічого не писав.

— Дарма! Адже пробують, починають. Я міг би взяти тебе, щоб ти збирав для мене інформації, робив ділові та інші візити. Ти мав би для початку двісті п’ятдесят франків і оплату візника. Хочеш, я поговорю про це з видавцем?

— Та звичайно, дуже хочу!

— Тоді зробимо так: приходь до мене завтра обідати; у мене буде тільки п’ятеро чи шестеро гостей: мій патрон — пан Вальтер, його дружина, Жак Ріваль і Норбер де Карен, яких ти оце бачив, та приятелька моєї дружини.

— Згоден?

І Дюруа вагався, почервонівши й розгубившись. Нарешті кін пробурмотів:

— Так… та… в мене нема підходящого костюма.

— У тебе немає фрака? — вражено перепитав Форестьє.— Отакої! Та це ж, далебі, найпотрібніша річ! У Парижі краще не мати ліжка, ніж фрака.

Порившись в кишені жилета, він вийняв кілька золотих, взяв два луїдори, поклав їх перед Дюруа і сказав щиро просто:

Віддаси, коли зможеш. Візьми під заставу або купи на виплат, під завдаток потрібний тобі костюм, зрештою, влаштуй це, як хочеш, але приходь до мене обідати завтра о пів на восьму, вулиця Фонтен, номер сімнадцятий.

Дюруа збентежено взяв гроші, бурмочучи:

— Ти такий добрий, дуже тобі вдячний, повір, що я не забуду…

— Ну, годі про це, — перепинив його Форестьє.— Ще по кухлю, так? — І він крикнув: —Гарсоне, пару кухлів!

Коли вони випили, Форестьє спитав:

— Погуляємо ще з годинку?

— З охотою.

І вони знову рушили в напрямку до церкви Магдаліни.

— Щоб нам таке придумати? — мовив Форестьє.— Кажуть, що в Парижі фланер завжди знайде, де розважитись; це не так. Якщо мені заманеться погуляти ввечері, то я не знаю, куди піти. Гуляти в Булонському Лісі цікаво тільки з жінкою, а не завжди маєш її під рукою; кафешантани хай відвідують мій аптекар та його дружина, а я туди не піду. Що ж залишається? Нічого. Тут слід би розбити літній сад, — такий, як парк Монсо, — відкритий уночі, де можна було б випити чогось холодненького під деревами, Це мало бути б не місце для розваги, а місце для гуляння, за вхід хай би брали дорого, щоб привабити гарненьких дам. Можна було б і походити по алеях, посипаних піском та освітлених електрикою, і посидіти, послухати музику, зблизька чи здалеку. Щось подібне було колись в Мюзара, але там тхнуло шинком — надто багато танцювальних мелодій, але мало простору, тіні й затишку. Потрібен дуже гарний сад, дуже просторий. Це було б чудово. Куди тобі хочеться піти?

Дюруа не знав, що сказати; нарешті він зважився:

— Я ще не був у «Фолі-Бержер». Залюбки зайшов ба туди.

Його супутник вигукнув:

— «Фолі-Бержер»? Справді? Але ж там душно, як у печі. А проте, ходімо, там завжди весело.

Вони повернули назад і попрямували до вулиці Фобур-Монмартр.

Ілюмінований фасад «Фолі-Бержер» яскраво освітлював чотири вулиці, що сходились перед ним. Вервечка візників чекала, коли роз’їжджатимуться.

Форестьє пішов просто до входу. Дюруа спинив його:

— Ми ж не взяли квитків.

Той відказав поважним тоном:

— Зі мною не платять.

Коли він наблизився до контролю, три контролери вклонились йому. Той, що був посередині, потиснув йому руку. Форестьє спитав:

— Чи є у вас гарна ложа?

— Звичайно, пане Форестьє.

Він узяв поданий йому купон, штовхнув оббиті