Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

єзидів? Маєш рацію. Але звідки я міг про це тоді знати? — Мокк закурив чергову цигарку, хоча попередня ще диміла в попільничці. — Пригадуєш ту липневу ніч у борделі мадам ле Ґеф? Шкода, що я не поставив тебе тоді перед дзеркалом. Знаєш, кого б ти там побачив? Едіпа з виколеними очима. Я сам не вірив, що ти врятуєшся від єзидів. Тебе можна було врятувати від них двома способами: або подати тобі надію й ізолювати, принаймні на якийсь час, або вбити тебе самому й таким чином уберегти від турецьких скорпіонів. Чого б ти хотів? Зараз ти в такому душевному стані, що скажеш: я волів би загинути... Так?

Анвальдт заплющив очі й, стиснувши повіки, намагався не розплакатись.

— Цікаве в мене життя... Один віддає мене до сиротинця, другий — до божевільні. Та ще й стверджує, що це для мого ж добра...

— Герберте, раніше чи пізніше ти й так потрапив би до божевільні. Так сказав доктор Беннерт. Але повернімося до справи... Я підбив тебе на вбивство барона, щоб ізолювати, — Мокк знову збрехав. — Я не вірив, що ти врятуєшся від єзидів. Але я знав, що завдяки цьому ти будеш у відносній безпеці. Мені також було відомо, що робити, аби ти отримав невеликий строк. Я гадав собі так: Анвальдт матиме захист у вигляді в’язничних мурів, а я матиму час, щоб спіймати Еркіна. Адже тебе можна було врятувати, лише прибравши Еркіна...

— І що? Ти прибрав його?

— Так. Дуже вправно. Він просто зник, а його святий дервіш гадав, що він усе ще переслідує тебе. Так він думав донедавна, а потім знову послав месника, який лежить зараз у твоїй палаті в дрезденській клініці Беннерта. Знову маєш трохи часу...

— Гаразд, Мокку, ти мене захистив на якийсь час, — Анвальдт підвівся з канапи й випив решту бульйону. — Але з’явиться наступний єзид... Дійде до Форстнера або Маасса...

— До Форстнера вже не дійде. Із нашим любим Максом у Бреслау сталося страшне нещастя — його розчавив ліфт... — Моккове обличчя раптом зробилося ще червоніше, а шрами побіліли. — Що ти собі гадаєш? Я захищаю тебе як тільки можу, а ти без кінця думаєш про це прокляття. Якщо не хочеш жити, то в тебе є пістолет, застрелься. Але не тут, бо розконспіруєш конспіративну квартиру Штазі... Як ти думаєш, навіщо я тебе оберігаю?

Анвальдт не знав відповіді на це запитання. А Моккові хотілося заглушити її криком.

— А що було з тобою? — Анвальдт ніколи не боявся крику. — Як ти потрапив до Штазі?

— До цієї установи охоче приймали вищих чинів Абверу, куди я перейшов під кінець тридцять четвертого. Зрештою, я розповідав тобі про це під час відвідин у Дрездені.

— До біса, довго ж я сидів у тому Дрездені, — Анвальдт гірко всміхнувся.

— Бо всі ці роки не було можливості вивезти тебе в безпечне місце... Від Беннерта я знав, що ти видужав...

Анвальдт рвучко підвівся, виливаючи на підлогу рештки бульйону.

— Я й не подумав про Беннерта... Він-бо про мене стільки знає...

— Візьми себе в руки, — пошрамоване Моккове обличчя випромінювало спокій. — Беннерт нікому й слова не писне. Він у мене в боргу. Я витяг його доньку 3-під руїн. А це залишилося мені на пам’ять, — він торкнувся обличчя. — Вибухнув снаряд і палаючий толь з даху трохи обсмалив мою довбешку.

Герберт потягнувся й визирнув у вікно: побачив міліціонерів, що тягли якогось п’яничку в штатському. Йому стало недобре.

— Мокку, адже тепер міліція розшукуватиме мене за вбивство цього турка, який лежить зараз мертвий у моїй палаті в Беннерта!

— Не зовсім так. Завтра будеш зі мною в Амстердамі, а за тиждень — у Штатах, — Мокк не втрачав самовладання. Він витяг з кишені аркушика, вкритого численними цифрами. — Це — зашифрована телеграма від генерала Джона Фіцпатріка, він обіймає високу посаду в ЦРУ. Абвер був перепусткою до Штазі, а Штазі — до ЦРУ. Знаєш, який зміст цієї телеграми? «Висловлюю згоду на приїзд до США пана Ебергарда Мокка разом із сином», — Мокк вибухнув сміхом. — А що за документами твоє прізвище Анвальдт і часу на виготовлення нових немає, домовимося, що ти мій позашлюбний син...

Але «нешлюбному синові— було не до сміху. Він, щоправда, відчував радість, але її затьмарювало похмуре, смутне задоволення, наче він щойно закатував ненависного ворога.

— Я вже знаю, чому ви все життя мене оберігали. Ви хотіли мати сина...

— Чорта лисого ти знаєш, — Мокк удав, що обурився. — Теж мені, психолог-любитель. Я й сам сидів у цій справі й боюся, передусім за себе. Занадто я ціную своє черево, щоб зробити з нього лігво для скорпіонів.

Та ніхто з них у ці слова не повірив.

XVIII
Нью-Йорк, субота 14 березня 1951 року. Четверта година ранку

Готель «Челсі» на П’ятдесят п’ятій вулиці о цін ранній порі був тихим і сонним. Тут мешкали переважно сталі пожильці: комівояжери й страхові агенти, які щодня рано вкладалися спати, аби наступного ранку вирушити на роботу з ясним поглядом і без запаху алкогольного перегару.

Цих усталених звичаїв не дотримувався мешканець сімнадцятого