Читати книгу - "Коло смерті"

Потім я думав про Франка.

Цього ніколи не довести, та все ж я підозрював його в спробі вбити мене. Єдиною підставою для такого вчинку, наскільки я міг звести все докупи, було те, що я влучив наосліп, безтурботно переповідаючи йому свої теорії про ревність як мотив убивств. Франк був закоханий у свою двоюрідну сестру Анну так пристрасно і відчайдушно, як тільки може закохатися юнак. Він обожнював її, молився на неї, але Анна була, на жаль, лярвою, сільською курвою, котра скидала трусики перед першим-ліпшим. Але не перед Франком… Його ж наділяла лише байдужістю й презирством. Таке може зірвати дах будь-кому.

Я зітхнув, розуміючи, що можу також помилятися. Можливо, Франк зовсім і не мав наміру позбуватися мене. Я міг усе неправильно витлумачити. До того ж, він повернувся і врятував мене. Та, можливо, він плавав туди й сюди лише заради видимості пошуків, а моє безвольне тіло в воді побачив випадково. Може, його охопило каяття. Або ж подумав, що я вже мертвий. Я не знав…

Я сходив трапом на суходіл у такому ж пригніченому настрої, як сходив на берег Вестьой майже три тижні тому, ні на крок не наблизившись до розв'язку загадки. Усе, що мав, — довільні теорії без жодного незаперечного доказу. Моє авто з сірими, запилюженими й брудними вікнами чекало мене на паркувальному майданчику набережної. Я поклав валізи в багажник і вже сідав за кермо, коли почув, як хтось гукає мене на ім'я. Я обернувся і побачив Франка. Той поспішав до мене.

— Привіт! Я чув, ти сьогодні додому. Хотів лише попрощатися…

Ми купили в ятці на причалі каву в паперових горнятках і сіли на лавку. Сиділи й дивилися на море. Вестьой виднівся ледь помітним згустком на затягненому серпанком видноколі.

— Дійшов якихось висновків за ці три тижні?

— У справі?

— Еге ж. Наблизився хоч трохи до зняття з Арона звинувачення?

Його чорний, ледь звологлий чуб нависав на чоло. Франк мав стомлений вигляд.

— Ні, навряд чи наблизився, — визнав я, і мені здалось, у його очах промайнуло полегшення. — Ти, певно, радий позбутися мене, — додав я, але Франк лиш знизав плечима.

— У кожному разі було приємно…

Франк провів мене до авта, простягнув руку.

— Можливо, тобі треба просто змиритися з тим, що Арон це зробив, Мікаелю, як я і казав…

— Можливо, — мовив я, а він скупо усміхнувся.

— Ти впертий, як дідько. Ніколи не змиришся, нє? Будь реалістом, Мікаелю! П'ятеро чужих було тоді на Вестьой, і доведено повну непричетність усіх п'ятьох. І що б ти не думав чи не придумував, Арон був і є дивною особою. З-поміж усіх на острові я бачу лише його в ролі убивці.

— Імовірно, ти маєш рацію, — сказав я без переконаності в голосі. — Дякую, Франку. Бувай!

Тільки тоді, як я сів до авта й нарешті завів з третьої спроби двигуна, мій мозок зафіксував крихітну деталь, яка не вписувалася у загальну картину. Некоректну деталь, яка суперечила фактам. Така собі несуттєва, маленька деталь, я навіть сказав собі, що то обмовка, навряд чи має якесь значення, та все ж вимкнув запалення і вийшов з авта. Я бачив Франкову спину, яка ось-ось мала зникнути за кутом одного з сірих, непоказних будинків, що були центром цього містечка, і гукнув його. Франк озирнувся, зупинився, побачивши, що я його наздоганяю.

— Що сталося?

— Що ти сказав, оце щойно? — запитав я.

— А що я сказав?

— Щось про прибулих на острів, непричетних до справи. Скільки їх було, ти казав?

— П'ятеро. А в чому річ?

Я похитав головою.

— Ти помиляєшся. Чужих було троє.

Тепер настала Франкова черга хитати головою.

— Та ні, то ти помиляєшся. Я знаю, як було, Мікаелю. Ця справа наклала глибокий відбиток на все моє життя, а коли трапилася нагода, я вивчив усі матеріали з лупою. На день убивства на острові було п'ятеро сторонніх людей. П'ятеро чужих.

— То чому в матеріалах справи мовиться лише про трьох подорожніх, можеш мені сказати? Куди поділися решта двоє?

— Що ти маєш на увазі?

— Куди поділися ще двоє?

Сюнне замислено дивилася на мене.

— Двоє чужинців, про яких не згадується в матеріалах справи? Цікаво! Хіба що це непорозуміння…

— Непорозуміння?

Сюнне відмахнулася від мене рукою.