Читати книгу - "Захребетник"

Від нього відгонило хворістю, застарілим потом і перегаром. У кутиках очей засох жовтий гній. У клоччастій бороді стирчали скіпки. Чоловік чухався, лупав очима, булькав горлом і щомиті харкав прямо перед собою. Гостей він не бачив і не чув, що цілком природно для ефекту Морфініда. Венатор теж волів би не бачити бідолаху, але це вже було би неприродно.

Зайшовшись від кашлю, волоцюга зігнувся в три погибелі. Коли він випростався, плащ забруднило мокротиння. Рука відшукала сулію, хазяїн льоху припав до неї — і з відразою жбурнув, як тільки-но з’ясував, що вчора випив усе.

Сулія, ударившись об трубу, бризнула скалками.

— Чрш-ш-шо… чрт-зна-ш-шо!.. пох-х…

— Фарте! Ходімо!

— Ще три хвилинки, Матті! Я відчую, коли…

— Я й сам відчую. Просто вилиці зводить…

— Овал Небес! Якому нещасному сниться таке?!

— Авжеж, не позаздриш…

Волоцюга над силу звівся на ноги. Шкутильгаючи, як старезний кінь, котрий весь вік крутив колеса олійниці, він вибрався в перший погрібець. На ходу підставив долоню під струмок білястої пари: зібрав калюжку, витер лице. В кутку валялася картата торба. Прихопивши її, бурлака зі скреготом розчинив двері, що їх маги спочатку не помітили, і потягся кудись нагору.

Над головами магів, по той бік низької стелі, почувся тупіт і дзижчання. Звук роз’їдав мозок, немов кислота. Через хвилину почав гупати молот: рідко, але оглушливо.

— Тоді! Фарте, годі…

— Біжімо!..

Зосередившись, обидва побачили, як від їхніх зусиль жахливий льох посмикується, огортається димом і починає танути.

Прокинутися пізнім ранком?

На брокенгарцькому цвинтарі?

На вологій траві, під кущем козолисту?

О, це було кращим із пробуджень Фортуната Цвяха за все його довге й цікаве життя! Венатору важко було би сказати напевно: чим так потряс його огидний сон? Але дещо він знав стовідсотково: якби перед ним постав вибір — три візити до Нижньої Мами чи година в затхлих льохах марень — він не вагався би жодної миті.

Сонце підбилося високо. Примогильні квітники пахтіли, обдаровували чудовим ароматом. Цвіли жовтогарячий лілійник і золота ахілія, зблискував пурпур монарди, зібраної в пучечки. Синьоголівник похитував суцвіттями, укладеними у колючі приквітки — мереживні жабо — та й годі! Огорожки полискували металом і свіжою фарбою. Висіли акуратні в’язочки амулетиків; стукали на вітрі дощечки з охоронними рунами.

Надгробні пам’ятники розчулено дивилися навколо, на царство спокою. Янголятка з мармуру, скорботні гранітні крикливиці, передчасно упокоєні родичі й товариші по роботі, вирізьблені з каменю та відлиті в бронзі — вони мирно стояли на постаментах, очікуючи, поки Вічний Мандрівець подме у валторну, сповіщаючи про прихід кінця часів.

— Овал Небес, гарно ж як! — радів Фортунат, дихаючи на повні груди.

Поруч, цілком згодний, пихкав друг дитинства.

— А це хто? — раптом запитав Кручек.

Венатор придивився. І справді, по цвинтарі, як очманілий, бігав чоловік у чорному. Рання пташинка, він розмахував якимсь дивовижним сачком. Мабуть, ловив метелика або цвинтарну міль. Розвівалися поли широкої одежі, миготіла сіть, укріплена на кінці довгої палиці. Чоловік лавірував у вузьких проходах між огорожами й склепами зі спритністю вродженого мешканця лабіринтів. Химерний ловець був цілком поглинутий своїм полюванням і нічого не помічав навколо.

Бентежило інше: за метеликом так не ганяються.

Точніше, метелики не літають зі швидкістю яструба і не лягають у дикі віражі.

«Меморіальний хробак? — припустив мисливець на демонів. — Ні, вони вдень не потикаються. Клопотун? Ці й удень… Ні, клопотун крав би чужі пожертви, а не стрибав із сачком. Служитель? Ловить духа-інхабітанта?»

— Божевільний?

Припущення доцента Кручека відрізнялося куди більшою імовірністю.

— Схоже…

Дивний ловець раптово підстрибнув, вихором промчав по стіні найближчого склепу, ставши схожим на таргана-гіганта, вдарив сачком навідліг, ще раз, хрест-навхрест… У сітці почалося заворушення, яке перетворилося на дику метушню, — упіймана здобич палко бажала порвати сільце.

Але маги, як і раніше, нікого в сачку не бачили.

Тим часом ловець щосили розмахнувсь і вдарив сачком об огорожу. Цього йому здалося замало. Він бив і бив, доки вміст дивної сіті не почав темніти й наливатися їдкою червоністю, набуваючи конкретних обрисів.

Із кожним новим ударом здобич проявляла себе чіткіше.

— Спрут, — гмикнув венатор. — Диви-но: летючий спрут!

— Медуза, — не погодився приват-демонолог. — Летюча медуза.

— Червона.

— Малинова.

— І білі плями, — підсумували обоє.

Та із сумнівом поцікавилися у Небес:

— Ми точно прокинулися?

Ловець рушив до них, наче підслухав розмову. Він намагався триматися