Читати книгу - "Чужа гра"

Вранці родина пішла на могили. Майстри довго обмірювали поховання, уточнювали — які саме мають бути пам’ятники. Оплату погодили з Іриною. Марина Григорівна завела мову про гроші Андрія.

— Пропадуть, — бідкалася, — це ж майбутнє нашої Наталочки!

Ірина погоджувалася. Але нічого не пояснювала і не обіцяла. Її ображало, що родичі не цікавилися долею Василька. Він несподівано подорослішав і якось сказав їй: «Коли помру, поховай біля батьків, щоб мені не було сумно». Хоч лікарі обіцяли, що поставлять брата на ноги, але… Операція з пересадки кісткового мозку коштувала дорого. Їдучи в Україну, Ірина розраховувала знайти гроші Андрія. У Василька в запасі залишалося не більше року. Якщо зараз не вирішити питання, буде повільно помирати.

Пригадавши це, стенула плечима і наступного дня вирішила їхати до Києва, щоб вирішити столичні справи.

Вранці, перегортаючи місцеві газети, прочитала некролог про смерть Віталія Паньківа — поета, романіста.

У «Зустрічі» зібралися Манас, Матроскін, Біджьо і Юрченко. На столі — канапки, пляшки, свічка і чарка з горілкою, накрита шматочком хліба. Бармен зачинив двері, щоб друзі могли пом’янути Віталія.

Усі мовчки дивилися на полум’я свічки. Друзі змінилися, ніби постаріли. Хоч і не постало ніяких змін у їхньому житті. Біль за втраченим другом загострив світосприйняття… Не вірилося, що так швидкоплинно згорів талановитий хлопець. Веселий, нікому не зробив зла, нікого не обмовив. Але згорів як десятки талантів, залишився невідомим генієм, який не зміг зреалізуватися, не зміг видати книжок, крім невеличкої збірки поезій, де були рядки, що їх зараз процитував Біджьо:

— Вип'ємо, п-цани, — запропонував Юрченко. З-під лоба глянув на Кота:

— Де ж твій друг Шлапак?

— Шлапаку не до нас, він довірена особа Швеця на виборах.

— Он як? — здивувався Біджьо. — Може, Ромасик буде для нас писати закони?

— Буде дивно, як Швець пройде, — запевнив Манас. — І якщо взагалі ця партія набере хоч два відсотки.

— Буде дивно, якщо він не пройде, — заперечив Юрченко.

— Мирославе, — звернувся Біджьо, — скажи кілька слів про Віталія, ви з ним працювали. Хоч ти його то виганяв, то брав назад.

— Він не був ідеальним працівником. Але був хорошою людиною, — на очі навернулися сльози. — Хоч ви мене вважаєте мудаком, але я завжди його підтримував і привів в журналістику… Нехай з Богом спочиває.

Друзі випили, помовчали.

— А Шлапак бухає? — поцікавився Біджьо в Кота.

— Зі мною не пив. Тепер п'є тільки з Швецем.

— А той п'є, як слон, — погодився Манас.

— Бог несправедливий до людей, — зітхнув Юрченко, — таке гівно все життя бухає і йому нічого. А нормальний пацан… Навіть не зміг видати книжку, а Завада ту херню, що ніхто не буде читати, знову видав не без допомоги Шлапака, о-о! Ромасик видав мемуари і Швецю під назвою «Мета — вільна Україна, засіб — політ». «Політ над гніздом зозулі», — о-о.

— Ромасик збирався видати книжку Віталія, — пригадав Біджьо, — потім його послав…

Юрченко розлив у чарки і промовив:

— П-цани, я до останнього дня просидів біля нього, о-о. Діставав ліки… Він був сповнений ідей. Майже все, що написав раніше, переписував по-новому. Так хотів жити! Говорив, що без алкоголю в голові думок стільки, що важко втримати, о-о.

— Ми не розберемося в рукописах? — запитав Біджьо.

— До чого й веду, — зітхнув Юрченко.

— Кажуть, що рукописи не горять, — погодився Манас, — вони не горять, вони у нас зогнивають!

— Може, Бог забирає до себе таланти? — сказав Матроскін.

— За це й вип’ємо, — вирішив Юрченко. — … Останній роман, — пригадав, — Віталій писав про нас, о-о, і називався «Проміскуїтет», о-о. Йшлося, що ми живемо в часи розпусти, пияцтва, суржику на державному рівні і матюків, о-о, п-цани.

Пляшка спорожніла, Манас поставив на підлогу. Бармен приніс наступну:

— Посидьте, не буду відчиняти залу. Файний був хлопець Віталій, шкода.

Біджьо промовив:

— Негарно з його боку було нас залишити. Ми повинні поставити пам’ятник. Мама сама не потягне. Скинемося по сто доларів, пройдемося по редакціях, його усі поважали, ніхто не відмовиться… Але я зможу тільки після вступних іспитів.

Кіт згідно кивав і піднімав чарку, запрошуючи випити. Але друзі спохмурніли, тримаючи в руках келишки і дивлячись на полум’я свічки, що нервово тремтіло від протягу.

— Зустрічав Вечірнього, — нагадав Юрченко, — відколи кинув пити, не вітається, о-о.

— Балотується в міськраду, — сказав Манас, — від УПЕВу.

— Невже й воно пройде? — дивувався Біджьо. — У наших людей очі на сраці.

— Скоро весна, — вирішив Юрченко, — взує сандалі, о-о, і стане розповідати, який геніальний художник, о-о. Навіть не прийшов на похорон! Коли не міг розрахуватися у ресторані, телефонував до мене серед ночі, я привозив гроші, спав у мене тижнями і відрами пив вино, а тепер гоноровий. Нічого не зробив для держави, о-о, малює якусь фігню…

— Влада — наркотик, — вирішив Біджьо. — Мій батько, поки не став деканом, був нормальним. Тепер тільки говорить про інтриги колег і мріє про посаду ректора.

Кіт відхилив штору. Парадно-похмурим кроком батьки міста несли до пам’ятника Шевченку квіти — чергова дата від