Читати книгу - "Нащадки скіфів"

Варкан ждав з чашею в руках, прислухаючись до незрозумілої йому бесіди. Артем усе ще вагався:

— Ну, а коли я не хочу всієї цієї історії з кров’ю? Що тоді?

— Я не знаю, Артемчику. Але думаю, що то буде велика образа для Варкана. Ти тільки уяви собі: він такий вдячний, що пропонує побрататися з тобою, а ти візьмеш і відмовишся… Гадаю, що це просто неможливо. Ні, ні, не відмовляйся, Артемчику!

— Ну, на біса ота кров? — буркотів іще Артем.

Проте він розумів, що його відмова й справді була б серйозною образою для Варкана. Треба було погоджуватись. І він простягнув свою руку, хоч це коштувало йому певного зусилля.

Таким же хутким рухом молодий скіф надрізав палець Артема. Юнак скривився: от чортзна-що, які дивні й незрозумілі звичаї бувають!

Кілька краплин крові з Артемового пальця впали в чашу і змішалися з кров’ю скіфа. Варкан урочисто й високо підняв чашу. Ліда з цікавістю спостерігала цей стародавній звичай. Старий скіф узяв міх, розв’язав його і налив у чашу оксюгали. Тоді Варкан вийняв свій акінак, сів поруч з Артемом і другою рукою підніс йому чашу.

— Вийми й свій акінак, Артемчику, так треба, — всміхнулася Ліда. — А тоді пий. Потім розкажеш мені, чи смачний вийшов напій!

— Ану тебе! — сердито відмахнувся Артем. Але все-таки вийняв свій акінак і тоді рішуче припав губами до чаші. Варкан обняв його вільною рукою за плечі, нахилив чашу й теж припав до неї.

— Разом, разом з ним треба пити! — вигукнула Ліда. Оксюгала була густа й запашна, і Артем, звичайно, не відчував ніякого неприємного присмаку. Та дійсно, хіба ж можна було відчути смак кількох краплин крові, що розчинилися в великій чаші оксюгали?.. Артем тягнув оксюгалу поволі, скоса поглядаючи на Варкана: може, годі?.. — Але скіф пив далі й далі, не відриваючись.

«Мабуть, справді, треба пити до кінця, як п’ють заздоровну чару, — подумав юнак. — Ну, гаразд, я йому доведу, що і я можу пити не гірше за нього!»

І він чесно випив половину тієї великої чаші, що припадала на його долю. Варкан відставив порожню чашу, щиро обняв Артема і поцілував його в губи. Каштанова кучерява борідка скіфа залоскотала підборіддя Артема.

— Ну, як почуває себе кровопивця? — поцікавилась Ліда, насмішкувато дивлячись на нього.

— Нічого, непогано. Смачна, приємна оксюгала. Навіть краще від тієї, що ми пили в Сколота. І ніякого присмаку крові не помітив. От і все.

Артем відчув проте, що він трохи сп’янів. Скільки ж це він випив? Мабуть, не менше як літр. І не відриваючись при тому… А звідки це в кибитці взялися нові люди? Он скільки воїнів… чи не мисливці, все одно, хто їх розбере… і жінки ще… Мабуть, зайшли, поки він пив оксюгалу. Хороша, до речі, оксюгала, дуже смачна! Так тепер вони з Варканом — побратими? Цікаво, гарний цей звичай, дуже гарний!..

Артем бачив усе немов у легкому тумані, обличчя людей здавалися йому напрочуд симпатичні. Всі так лагідно на нього дивилися, так дружньо всміхалися йому… Ач які! А тоді, біля купи хмизу, кричали, погрожували… Ну про це не варто згадувати. То їх Дорбатай обдурив. А насправді всі ці скіфи дуже приємні, симпатичні. Шкода, що він не розуміє їхньої мови, а то б отак і сказав би… А про що це вони гомонять?..

Скіфи, що зайшли в кибитку, слухали розповідь Варкана. Він знову, ще раз розказував про полювання на дикого кабана, показуючи то на себе, то на Артема, то на Ліду. Ось він навіть підстрибнув, демонструючи, як Артем зіскочив з дерева і вдарив кабана мечем-акінаком. Схвальні вигуки скіфів свідчили, що їм сподобалася відважна поведінка молодого чужинця. Вони з пошаною дивилися на Артема, дружньо всміхалися йому.

Втім, він уже не соромився. Оксюгала таки вплинула на нього. Артем сидів на своєму місці зовсім невимушено, сприймаючи всі ці ознаки пошани як щось цілком належне, і, в свою чергу, роздивлявся скіфів.

Ось високий бородатий скіф-воїн у шкіряному шоломі, з мечем. Артем, здається, десь уже бачив його, помітив навіть, що у цього скіфа у двох місцях порубаний і потім грубо зашитий його шкіряний шолом. Хто він?.. Але хіба згадаєш, коли протягом двох днів довелося бачити стільки нових облич, пережити стільки пригод?.. А он той старий скіф, мабуть, господар, що спочатку приніс їм молоко й їжу, потім оксюгалу, — а тепер так уважно слухає Варкана. Чи не батько це нового Артемового побратима? Таке ж саме тонке обличчя, високе чоло, рівний ніс. Тільки що старий, зморшкуватий. І жінки теж уважно слухають Варкана, поспиравшися підборіддям на долоні, зовсім так, як це роблять наші жінки…

Знадвору раптом почулися чиїсь голоси. Краї кибитки розгорнулися, і Артем побачив Дмитра Борисовича. Археолог поквапливо ввійшов і зразу напівсердито почав докоряти Артемові й Ліді:

— Чого це ви тут розляглися? Ми ждемо їх у Сколота, занепокоєні їх відсутністю, а вони бач? Їм і байдуже! Вставайте, пішли! Та ви, Артеме, здається, напідпитку трохи, я бачу? Що це означає? З якої то рації?

Артем зніяковів. А Ліда лукаво пояснила:

— Він встиг побрататися з Варканом, Дмитре Борисовичу. Випив оксюгали з кров’ю, та ще й скільки!

— І зовсім не так уже багато, — похмуро зауважив Артем.

— Як побратався? Без мене? Юначе, це просто нечесно! Як ви насмілилися робити такі важливі речі, коли мене тут не було? Такий цікавий звичай, а я його не бачив!.. Ай-яй-яй, як погано вийшло, прямо не добре з вашого боку! Ну, як же це ви так?

— Та що я міг зробити, Дмитре Борисовичу, коли Варкан наполягав із своєю вдячністю? І Ліда теж…

— Якою це вдячністю? За що! Ну, гаразд, гаразд, пішли, по дорозі все розкажете. Тільки докладно, геть усе чисто, як було, обіцяєте?.. Не пропускаючи жодної дрібнички.