Читати книгу - "Ярославна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І раптом…
От уже справді – раптом! Негадано-несподівано, неочікувано, як сніг на голову влітку, як град каміння з небес! Всього лише на другий день після своєї, здавалося б, такої блискучої і вражаючої побіди над поганими, коли половці чи не вовками-сіроманцями розбіглися степами, як ховрашки, загледівши над собою орла, коли Диви закричали на деревах, так ось тоді полки Ігоря Святославича раптом – справді раптом! – виявилися… оточеними.
Полками половців! Яких до всього ж було разів у десять більше за руських!
Мана!
Наслання!
Де вони взялися за одну ніч? Та ще після своєї поразки.
Химерний сон, що виявився жахним явом.
Зі своїми ордами зібралися майже всі половецькі хани (доки русичі йшли, нічого не підозрюючи, до берегів Каяли-Сюурлія), які жадали відомстити русичам за свої поразки 1183-го і весни й зими 1185 року.
…І почали виступати війська половецькі, як бори…
До чого ж красива поетична метафора!
Але хай це й образна прикраса літописця – «як бори», – хай половців все ж було менше, але їх і справді – без перебільшення – виявилося… багато.
В декілька разів більше, аніж їх могли очікувати русичі.
Їх було аж надто багато.
І де вони – у п’ятницю ж мовби розбиті наголову, – встигли за ніч проти суботи і на ранок суботній вирости, «як бори»?
Але для гадання вже не було часу, треба було хутчій хапатися за зброю і ставати на герць.
Як швидко час покаже – на смертний.
Гримлять шаблі об шоломи, Тріщать списи булатні У полі половецькому, Серед землі половецької…В тім-то й лихо, що серед землі половецької, де половці билися у себе вдома, де було їх стільки (і збирались вони швидко, як би ми сьогодні сказали, оперативно й виходили швидко на оперативний простір), що годі було загалом нечисленній, хоч і відчайдушній дружині удільного князя думати про перемогу. Ні про легку, ні про тяжку, лише б утриматися і хоч якось відтягнути розгром, що вже невідворотно наближався – як доля, як злий фатум.
Тільки розгром – повний і нищівний!
І той розгром не забарився, хоч русичі й билися відважно, ставши на смерть – це вони вже тоді відчули. Програвши битву, втекти вони не могли, половці їх все одно наздогнали б. Та й де сховаєшся в чужому степу, де вершника видно чи не на сотні верст?!
Відступати теж було нікуди – навколо Половеччина, кочовища куманів, звідки їм на випадок потреби відразу ж надійде свіжа сила. Та й відступ швидко перетвориться на безладну втечу. А втікаючих переможці легко і ганебно порубають…
Залишалося одне: стати стіною, плече в плече, і якомога дорожче віддати життя. І це все, на що могла розраховувати руська дружина удільного – себто молодшого, – князя, який раптом вирішив сам-один підкорити Половеччину, яку вже друге століття не могли підкорити всі руські князі, разом зібравшись… Тож дружина могла лише розраховувати на загибель. Власне, на самопожертву, що і ні їм, ні Русі нічого, звісно, не принесе. Крім неслави і титулу переможених.
Власне, розгромлених, винищених до ноги.
І в руському стані од краю до краю, від воя до воя пронеслося гучне застереження:
– Песиголовці!!!
– Песиголовці йдуть, – неслося з одного краю.
– Песиголовці ошкірили пащеки!!.
І тільки й чути було: песиголовці, песиголовці, песиголовці!!!
Воєводи вихоплювалися наперед.
– Стіймо, браття!!! Не дамо псам смердючим взяти над нами, християнськими воїнами, верх!
Кочівники під час битв часто зодягали собачі та вовчі шкури з головами поверх шоломів – щоби супротивника настрахати.
На Русі їх за це й прозвано було песиголовцями, воїнами бісів і дияволів.
І ось вони, чудиська з псячими головами, у яких ошкірені пащеки, верхи на конях летять на руську рать.
– Стіймо, стіймо, браття!!! – зриваючи голоси, кричать воєводи. – Такому не бувати, щоб пси взяли над нами гору! Рубаймо псів – з нами сила Божа! З нами сонце Боже і гнів Перуна з громами і блискавками його!!!
Гримлять шаблі об шоломи, Тріщать списи булатні У полі половецькому, Серед землі половецької…Кочівники, господарі тих степів, хвиля за хвилею накочувалися на русичів, які стояли стіною, розбивалися об ту стіну, відкочувались і знову налітали – хвиля за хвилею – і здавалось, що й справді їм не було числа.
Шаблями так рубали об руські шоломи, що й іскри сипались, шоломи злітали, шаблі ламались…
Древки списів не витримували ударів, тріскались, а часом і гостряки їхні гнулись, як потрапляли у броню…
Скреготіло залізо, гризучи залізо…
Надсадно хрипіли і коні, і люди, воїни з обох боків. Поранених, які падали під ноги, затоптували – і людськими, і кінськими ногами.
Хвиля половців відкочувалась, щоб знову ще з більшою люттю ринутися вперед і ринутись тим прибоєм, що й граніт дробить, злітали хмари стріл…
Падали руси і під стрілами – багато хто із стрілою в оці…
Одна із стріл вп’ялася Ігореві – він бився попереду воїв, відчував провину, що завів їх на погибель, тож сам у перших рядах шукав смерті, – в ліву руку. Ще не відчувши болю, лише тупий удар, князь одним ривком вирвав чужу стрілу із своєї плоті і знову ринувся в саме пекло бою. Проте русичі загледіли, що князь підбитий. А князь ще бився – добре, що вціліла права рука, якою він тримав меч, – а лівиця враз заніміла й повисла – як нежива чи й геть мертва. Маючи ще одну руку, князь приготувався дорого віддати своє життя – на перемогу він уже й не сподівався.
«…і умертвили лівицю його, і була печаль велика у полку його…»
Поранення князя дружинники сприйняли як лиховісну ознаку.
– Браття, тримайтеся, а на мене не звертайте своїх очей! – кричав Ігор. – Аби ви встояли, а я встою. Та й меч я тримаю в правиці, а вона ціла. Стіймо, братгя, стіймо!.. За нами Русь, і ми є руси, християни, а не погани!
Але всі розуміли: стійкість їх уже не порятує. Хіба що вони дорожче і почесніше віддадуть свої животи. Хоча…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярославна», після закриття браузера.
