Читати книгу - "Вбивці на борту, Гюнтер Проділ"

— Вони переховуються десь тут.

Але тепер не погодився Ф'ютрелл.

— Цього не може бути, — сказав він. — Коли б було так, ми б давно уже всіх спіймали. Не могли ж 124 мішки разом з великою бандою провалитися крізь землю. Це ж не голка! Я певен, що вони вже давно за кордоном, де-небудь у Голландії чи Франції!

— Звідки ви це взяли? — запитав Макартур. Ф'ютрелл простягнув йому свідчення водія молочної цистерни, який о пів на п'яту ранку бачив, як поблизу Хілтона в повітря піднявся одномоторний літак, узявши курс на узбережжя.

— Там є старий аеродром, що залишився з часів минулої війни, — додав Ф'ютрелл. — 3 нього й справді вночі стартував літак. Можете пересвідчитися в цьому самі: там добре видно прим'яту траву, сер.

— Але одномоторний літак не може підняти п'ятнадцять чи двадцять чоловік, — відказав Макартур. — На таку компанію потрібна справжня пасажирська машина.

— Тоді хто ж полетів на ньому? Тутешні жителі такі бідні, що не можуть дозволити собі придбати навіть велосипед.

Але інспектор із Скотленд-Ярду не схотів продовжувати суперечку. Він ще раз тицьнув пальцем у коло на карті й повторив:

— Вони мають бути десь тут! Це — не новачки. Вони знали, що в запасі у них не більше години. А за цей час навантажена машина не проїде більше п'ятдесяти миль. Доведеться обшукати кожну ферму, кожну лісову хижку, кожну клуню.

Ф'ютрелл іронічно посміхнувся.

— У цій місцевості? Вам вистачить роботи на все життя, якщо, звичайно, вас не виручить випадок, сер.

І кожен з них водночас мав рацію — і помилявся. Як відомо, частина банди переховувалася-таки на фермі «Лезерслейд», а її бос Рейнольдс із більшою частиною здобичі справді вилетів до Франції. Але в той час, звичайно, поліцейські чиновники знати цього не могли.

Того ж дня за наказом Макартура поліція почала «прочісувати» місцевість. А наступного дня «містер Мак» передав по радіо й телебаченню спеціальне звернення до населення, в якому закликав усіх слухачів приєднатися до пошуків.

Це звернення чули й бандити, і воно викликало паніку. Втеча Рейнольдса обезглавила банду, і тепер кожен хотів якнайшвидше залишити ферму. Тому мішки з грішми, що лишилися після втечі ватажка (їх було приблизно п'ятдесят, як пізніше встановила поліція), негайно випотрошили і почали гарячково ділити здобич.

Хоч Рейнольдс забрав із собою левову пайку, грошей лишилося все-таки більше, ніж бандити могли забрати з собою в кишенях. Тоді вони напхали банкнотами рукава й холоші, та й після цього купа не набагато зменшилася. Виносити ж валізки чи торбинки за даних обставин було б безглуздо: всі шляхи вже пильно контролювала поліція.

Злодіїв охопила паніка: вони ладні були вже кинути ті кляті гроші та бігти світ за очі.

Вихід із цієї ситуації знайшов Вільсон. Він вирішив звернутися по допомогу до 24-річної Карін Філд, своєї давньої близької знайомої. Колись Карін працювала в дешевому, кафе-шантані, там її і побачив Вільсон. Він допоміг дівчині зробити кар'єру, а згодом вона вийшла заміж за Брайана Філда, не зовсім чистого на руку лондонського адвоката; саме Філд орендував для Рейнольдса цю ферму і, отже, був причетний до справи.

План Вільсона був нескладний: примусити Брайана Філда вивезти з ферми бандитів та їхні гроші.

Без жодної краденої банкноти в кишені, переодягнений сільськогосподарським робітником, на знайденому в повітці старому, іржавому велосипеді, Вільсон наступного ранку поїхав з ферми до найближчого містечка. Звідти він протелефонував у Лондон, до контори Брайана Філда.

Того ж ранку Джеральд Макартур переніс свій штаб із залізничного вагона до старого готелю «Булль» в Ейлсбері — головному місті графства Бекінгемшір.

У той час як Вільсон намагався зв'язатися з Лондоном, у готельному номері, що його займав «містер Мак», пролунав телефонний дзвінок. Якийсь чоловік, що відмовився назвати своє прізвище, коротко повідомив: «Якщо хочете взяти грабіжників, їдьте до ферми «Лезерслейд». Та це попередження мало чим відрізнялося від десятків інших, які щодня надходили до штабу слідства. Безліч людей, які гадали, що їхні підозри чогось варті, поспішали поділитися ними. Але «містер Мак», у розпорядженні якого були тільки два помічники, звичайно, неспроможний був усі їх перевірити. Такі повідомлення просто акуратно занотовували, сподіваючись проаналізувати в найближчому майбутньому. Тому адвокатові Брайану Філду і вдалося вивезти бандитів та награбовані гроші буквально з-під носа поліції.

Як саме це сталося, Скотленд-Ярд довідався лише через дев'ять місяців із… західнонімецького журналу. Карім Філд, за походженням німкеня з Ганновера, вмістила в цьому журналі свої докладні спогади про втечу бандитів з ферми й одержала за це великий гонорар. До речі, на той час її чоловіка вже присудили до 30 років ув'язнення. Ось як розповідає Карін про втечу бандитів:

«Спочатку я не могла збагнути, що означає таємничий телефонний виклик Вільсона. Та для Брайана це не було загадкою.

— Виходить, ось для чого цьому антикварові потрібна була ферма! — сказав він. І після паузи додав: — Тепер і мене вплутають у це пограбування.

Тут я нарешті збагнула, що Вільсон і антиквар Рейнольдс, для яких Брайан найняв ферму десь у південній Англії, належали до банди, що пограбувала поштовий поїзд. Я почала благати Брайана не допомагати їм.

— Піди до поліції, розкажи їм про цю розмову з Вільсоном! — просила я його, бо була певна, що Брайан не знав, з якою метою наймає ту ферму.

Він налив собі велику склянку віскі й відповів:

— Якщо я повідомлю поліцію, то мені доведеться розпрощатися з моєю практикою. Не забувай, з яких кіл походять мої клієнти.

Мене охопило страшне передчуття.

— Ти знав про підготовку цього пограбування? — запитала я чоловіка.

Але він ухилився від прямої відповіді: