Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

- Ще ні.

- Ну, то він почастує вас вином і, мушу сказати, добрим вином,- сказав Веммік.- А я почастую пуншем, і теж непоганим. І ще одне я вам скажу: коли обідатимете у містера Джеггерса, зверніть увагу на його економку.

- Щось рідкісне?

- Ну, щось як дика приборкана тигриця. Скажете - не така вже рідкість. А я вам на це відповім, що треба знати, наскільки вона була дика і як багато зусиль пішло на те, щоб її приборкати. Ви ще більше зможете оцінити таланти містера Джеггерса. Отож зверніть увагу.

Я сказав, що постараюся, тим паче, що його слова розпалили мою цікавість. Коли я вже зібрався прощатись, він спитав, чи не хотів би я хвилин п'ять подивитись на містера Джеггерса «у роботі»?

З кількох причин - одна з поважніших серед них була та, що я не зовсім уявляв собі, яким саме буває містер Джеггерс «у роботі»,- я погодився. Ми впірнули в Сіті й випірнули у затовпленому поліційному суді, де кровний (в убивчому розумінні) родич небіжчика з такою вигадливою уявою щодо брошок стояв за огорожею й похмуро жував щось, а мій опікун провадив допит - чи, може, перехресний допит, не знаю - якоїсь жінки, наганяючи страху на неї, і на суддів, і на всіх присутніх. Якщо хто-небудь, незалежно від того, яка його роль, казав щось таке, що не припадало йому до смаку, він негайно ж вимагав: «Запишіть!» Якщо хтось не визнавав чого-небудь, він казав: «Я це з вас витягну!», а якщо хтось зізнавався, казав: «Ось ви й попалися!» Тільки-но піднесе він пальця до рота, як суддів уже проймає дрож. І злодії, і злодієлови прислухались до його слів, мов заворожені, і здригалися, коли він поводив бровою в їхній бік. Чиї інтереси він обстоював - я так і не второпав: він, здавалося, геть усіх стирав на порох; знаю тільки, що в ту хвилину, коли я навшпиньках пробирався до виходу, він був не на боці суддів, бо ноги старого добродія у кріслі голови суду дрібно тремтіли під столом від суворого звинувачення містера Джеггерса, що його нинішня поведінка не гідна представника британського закону і правосуддя.

Розділ 25

Бентлі Драмл, до того понурий вдачею, що навіть будь-яку книжку він сприймав так, наче її автор заподіяв йому шкоду, не зичливіше сприймав і своїх знайомих. Неповороткий статурою, рухами й розумом, з млявим виразом обличчя й великим незграбним язиком, що, здавалось, так само оспало перекочувався в роті, як його хазяїн ступав по кімнаті,- він був ледачий, пихатий, скупий, замкнутий і підозріливий. Батьки його, багачі з Сомерсетшіру, леліяли цю в'язанку чеснот доти, доки не відкрили, що він дійшов повноліття й залишився бевзнем. Таким оце чином Бентлі Драмл опинився у містера Покета, бувши вже на голову вищим від цього джентльмена і на кілька голів тупішим від більшості джентльменів узагалі.

Стартопа ж розпестила слабовільна матуся, яку він сильно любив і якою захоплювався понад усяку міру: вона тримала його вдома, коли йому давно б уже було місце в школі. Він мав по-жіночому витончені риси обличчя і був схожий на матір, що, як зауважив мені Герберт, «кожен міг побачити, навіть ніколи її й не бачивши». Тож природно, що він мені куди більш сподобався, ніж Драмл, і що з перших наших веслярських вечорів ми поверталися поруч, перемовляючись із човна в човен, тоді як Драмл плівся одинцем позаду, серед очерету попід навислими берегами. Мов якесь осклизле земноводне, він тиснувся ближче до берега, навіть тоді, коли приплив міг би й прискорити його човна, і таким я й бачу його у згадках: суне ззаду нас у сутінках, в заводі, коли наші два човни прудко розтинають сонячну чи місячну стягу посеред річки.

Герберт став мені найближчим товаришем і другом. Я вділив йому півчовна, завдяки чому він часто бував у Геммерсміті, сам же я, маючи до своїх послуг пів його помешкання, міг часто наїжджати до центру Лондона. Ми, бувало, всякої години дня й ночі простували пішки від одного місця до другого. Породжені враженнями без-досвідної юності та наївних надій, у мене й досі збереглися теплі спомини про цю нашу дорогу (хоч тепер вона далеко не така приємна, як була колись).

Я вже жив у домі містера Покета місяць чи й два, коли туди завітали містер і місіс Камілла. Ця добродійка була сестрою містера Покета. З'явилася й Джорджіана, яку я бачив у міс Гевішем при тій самій нагоді. Вона теж доводилась якоюсь родичкою, ця стара панна, що слабувала на нестравлення і власну манірність підносила до рівня доброчестя, а хвору печінку - до рівня людинолюбства. Вони ненавиділи мене, як можуть ненавидіти тільки захланники, розчаровані у своїх сподіванках. І, звісно, знаючи, що мені усміхнулося щастя, по-рабському запобігали переді мною. На містера Покета вони дивились, як на дорослу дитину, що не тямить, де її вигода, і виказували щодо нього вже знайому мені зверхню вибачливість. Місіс Покет вони жалували зневагою, допускаючи, щоправда,- оскільки ця точка зору кидала певний блідий відсвіт і на них самих,- що їй довелося прикро розчаруватись у житті.

Ось у такому середовищі я й мав здобувати знання. Не довго й часу минуло, як я набрався марнотратницьких звичок і став тринькати такі гроші, які ще два-три місяці перед тим здалися б мені казковими,- єдине тільки, що при всьому тому я не занедбував читання книжок. Але моєю заслугою тут було хіба те, що у мене вистачало глузду розуміти, як мало я знаю. Маючи таких дорадників, як містер Покет і Герберт, я прогресував швидко, а що завжди той або другий був поруч, готовий підказати щось або усунути перепону, то воістину треба було б бути таким дурнем, як Драмл, щоб не скористатися своїми можливостями.

Містера Вемміка я вже не бачив кілька тижнів і одного разу вирішив написати йому, вказавши, що ось такого-то вечора хотів би до нього завітати. Він відповів, що дуже буде радий і чекатиме мене біля контори о шостій вечора. Туди я й пішов і застав його, коли він опускав ключ від каси собі за комір на спину, а годинник саме вибивав шосту.

- А ви не проти пройти пішки до Волворту? -