Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Він підняв її пістолет. Принаймні їй здалося, що він підняв її пістолет. Ні, таки підняв. Підняв. Різким рухом підняв його від коліна, підніс угору, до середини свого тулуба, наполовину накривши груди правою рукою.

І вона його застрелила.

Застрелила вона його так, як її навчали, — стріляючи по центру. Кулею просто в серце.

Рейчел почула власні слова: «Ні, Браяне, ні, Браяне. Ні, ні, ні, будь ласка».

Браян похитнувся назад, на його сорочці розквітла кров, а тоді почала крапати з його тіла.

Калеб поглянув на Рейчел із сумішшю жаху та вдячності.

Браян упустив її пістолет і сказав:

— Блін.

— Вибач, — сказала вона, і це слово прозвучало як запитання.

А в його очах виднілося дуже багато любові. І дуже багато страху. Із його вуст вийшли слова разом із ложкою крові, що стекла з його підборіддя. І через кров та його страх Рейчел не могла збагнути, що він їй каже.

Він незграбно відступив на пів кроку, приклавши долоню до грудей. Упав із човна.

І тепер вона чітко почула, що він їй сказав, що саме зникло, поки з його вуст разом із кров’ю виходили ці слова.

— Я тебе кохаю.

«Зачекай. Зачекай. Браяне, зачекай».

Вона бачила його кров на палубі та трохи кривавих бризок на пінопластовій подушці лави біля рейки.

«Зачекай», — подумала вона знову.

«Ми ж мали зістаріти разом».

Рейчел у світі

2014

23

Темрява

Найперше Рейчел зняла наручний годинник. Тоді кольє, те саме, яке він купив їй у ТРЦ три тижні тому. Скинула взуття. Стягнула з себе штормівку, а тоді — футболку та джинси. Поклала все на стіл разом із пістолетом, із якого стріляла.

Вона пройшла повз Калеба й спустилась у трюм. Праворуч від дверей одразу знайшла сигнальний пістолет і аптечку, та не знайшла ліхтарика. Втім, далі на столі їй трапився ліхтарик у корпусі із жовтого пластику й чорної гуми. Рейчел випробувала його. Він чудово працював. Вона перевірила основу — на сонячній батареї. Якби в неї був час пошукати бак із киснем, вона б могла залишитися там навіки. Вона повернулася на палубу й побачила, що Калеб чекає на неї біля рейки.

— Послухай, — сказав Калеб. — Він мертвий. А якщо й ні…

Вона пройшла повз нього. Видерлася на рейку.

— Зачекай, — мовив Калеб, але вона пірнула в затоку. Від холоду їй одночасно зсудомило серце, горло й кишківник. Діставшись її голови, холод врізався їй у скроні й кислотою обпалив її носові пазухи.

Утім, вогник ліхтарика був навіть яскравіший, аніж вона могла сподіватись, і освітив лаймово-зелений світ моху та морських водоростей, коралу й піску, чорних брил завбільшки з первісних богів. Рейчел поринула вниз серед цієї зелені й відчула себе чужою, справжньою неприродною зайдою у світі природи. У світі, що існував до світу, старішому навіть за мову, людство та свідомість.

За якихось кілька футів від неї проплив косяк тріски. Коли риби зникли, вона побачила Браяна. Він сидів на піску футів за п’ятнадцять унизу, біля старого як світ каменя. Рейчел попливла вниз, до нього, та пішла по воді перед його трупом. Вона заридала, сіпаючи плечима, а він уп’явся в неї незрячими очима.

«Вибач».

Край дірки в його грудях майнув тонкий струмінь крові.

«Я тебе кохала, я тебе ненавиділа, я ніколи тебе не знала».

Його тіло нахилилося праворуч, а голова звісилася ліворуч.

«Я тебе ненавиджу. Я тебе кохаю. Я, бляха, до скону за тобою сумуватиму».

Рейчел витріщалася на нього, а його труп — на неї, доки в неї не запекло легені й очі і їй стало несила терпіти.

«Прощавай».

«Прощавай».

Випливши вгору, Рейчел побачила, що Калеб уже ввімкнув на човні освітлення. Його корпус гойдався на поверхні за двадцять футів над нею і десь за п’ятнадцять ярдів на південь від неї. Рейчел попливла на поверхню, а на півдорозі до поверхні щось торкнулось її стегна просто над коліном. Вона ляснула себе по нозі, та там не було нічого і їй вдалося хіба що зронити ліхтарик. Ліхтарик падав швидше, ніж вона підіймалась, і коли Рейчел побачила його востаннє, він уже ліг на піщане дно яскраво-жовтим оком, що дивилося вгору, на світ.

Виринувши на поверхню, Рейчел жадібно ковтнула кисню, а тоді попливла до човна. Вибравшись на борт, помітила по правому борту малесенький острівець, якого не могла розгледіти в темряві. То був острівець лише для птахів і крабів, там ледь вистачало місця на одну сідницю і точно не на дві. Із його скельної породи стирчав самотній і хворобливий тонкий клен, зігнувшись під дією стихій майже на сорок п’ять градусів. За кількасот ярдів, як здогадувалася Рейчел, стояв острів Томпсона — тепер уже трохи чіткіший, але такий самий темний, як і до цього.

У човні вона пішла до каюти, забравши із собою одяг і проігнорувавши Калеба, який сидів на палубі, тримаючи руки між колінами й повісивши голову. Просто за ліжком знайшла маленький санвузол із відсувними дверцятами. Над унітазом висів їхній знімок, якого вона досі не бачила. Проте їй згадалось, коли його було знято, бо тоді Браян уперше зустрівся з Меліссою. Вони пообідали в Норт-Енді, а тоді пішки пройшли до Чарльзтауна й сіли на трав’янистому пагорбі біля пам’ятника битві при Банкер-Гілл. Фотографувала Мелісса. Рейчел і Браян сиділи спинами одне до одного, а за ними височів пам’ятник. Вони всміхалися (хто б сумнівався: люди на фотографіях завжди всміхаються), проте їхні усмішки були щирі. Щасливі, променисті. Того вечора він уперше сказав, що кохає її. Вона змусила його чекати на власне освідчення пів години.

Рейчел кілька хвилин посиділа на унітазі, з десяток разів прошепотіла його ім’я і беззвучно ридала до клубка в горлі. Їй хотілося пояснити, що вона шкодує про вбивство, і хотілося пояснити, що вона його ненавидить, бо він пошив її в дурні, та насправді вона й близько не відчувала цього так сильно, як відчувала його втрату й заразом утрату самої себе. На Гаїті замкнуло накоротко дуже багато з найважливіших її рис — співпереживання, відвагу, співчутливість, силу волі, сумлінність, відчуття власної гідності,