Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

Якби Георгій Рудий захотів віднести Олега Щербака до якоїсь групи злочинців, чи зумів би він класифікувати його? Хтозна. Світ тремтить – так сказала йому Броніслава Ніжинська. Породжує нових злочинців. Не тих, що керуються мотивами вигоди чи помсти. Бо не помста й не вигода змусили Олега Щербака прийти до Інтимного театру в один з останніх серпневих днів. Літо закінчувалось, він вважав, що зможе втримати його, якщо діятиме рішуче.

XXVIII. Рятівник

Ніжинська сумно усміхалась не йому – своєму зображенню на склі в бібліотеці Олександри Екстер.

– Знаєте, – сказала вона Тарасу Адамовичу, – коли наша мама обирала долю танцівниці, це було не надто престижно. Радше вважалося, що таким чином дівчина занапащає себе. Однак саме в балетній трупі вона зустріла нашого батька, Томаша, короля стрибків. Вацлав, напевне, стрибає зараз так, як стрибав батько. Він був на п’ять років молодший, тож мама не відразу дала згоду на шлюб. Вони танцювали в провінційних балетних трупах разом – Томаш і Елеонора, але дикий характер батька кликав його на сцену цирку – він почав ставити акробатичні трюки. Врешті вони опинились у Києві, почали виступати в цирку Крутікова. У цьому місті народився Вацлав.

– Вони циркачі, а не танцівники балету, – сказав йому художник Олег Щербак у колишньому приміщенні рисувальної школи. – Ось у чому суть. Не можна прийти в балет з цирку і звеличити танець, але можна спаплюжити, згвалтувати його. Коли я йшов того вечора до «Шато де Флер», я хотів підняти якийсь камінь з бруківки й кинути у вікно цирку. Не кинув. Не тому, що злякався, а тому що знав – так я нічого не зміню. У мене був інший план. Я пройшов повз цирк.

Кажуть, Петро Сильвестрович Крутіков, син генерал-майора Сильвестра Федоровича Крутікова, спочатку замовив проєкт будівлі цирку Владиславу Городецькому. Однак запропоноване йому не сподобалося, тож він звернувся до іншого архітектора – німця Едуарда Брадтмана. Будівництво обійшлося Крутікову значно дорожче, ніж він розраховував, однак уже в 1903 році Hippo-palace вітав у своїх стінах публіку, ласу до видовищ. Це був чи не найперший у Європі двоповерховий цирк зі скляним куполом, електричним освітленням та гардеробом. У приміщенні було тепло завдяки паровому опаленню, тож відвідувачі приходили у святковому вбранні, залишаючи верхній одяг на першому поверсі.

На Крутікова чекала блискуча кар’єра чиновника, однак він обрав інший шлях. Юнак захоплювався конями, тренував їх і згодом почав виступати з цирковими номерами, які публіка зустрічала оваціями. Коні виконували всі накази Крутікова, які він посилав їм ледь помітними помахами руки в білій рукавичці, вміли відгадувати прапори різних держав, ходили по канату і по шийках дерев’яних пляшок, грали ролі офіціантів. Ще до відкриття цирку в Києві, Крутіков здійснив тріумфальне турне Європою, у Парижі все місто було обклеєне афішами про виступ дресувальника, квитки зникали з кас за кілька місяців до виступу.

У Hippo-palace його власник давав вистави зі своїми підопічними тільки кілька разів на рік, в інший час зручну сцену цирку використовували театральні колективи, відомі співаки чи актори. Тут виступала тендітна балерина Елеонора Ніжинська та її чоловік – король мазурок і гопаків, шалений Томаш Ніжинський, що вирвав у дружини згоду на одруження погрозами про самогубство в разі відмови.

– Вацлав нагадав мені батька, – сказала прима Київського оперного, – тоді, коли сказав Дягілєву, що покине «Російські сезони», але нічого не змінить у хореографії «Фавна».

– Чому ваш брат пішов з Маріїнського театру? – запитав Тарас Адамович.

– Виступав у «Жизелі», на балеті була присутня вдова-імператриця. Її розгнівав занадто відвертий костюм Вацлава, наступного ж дня його вигнали з театру.

– Чому ви пішли за ним?

– Навіщо лишатись? Вацлав – саме втілення балету. Балет – не стіни театру. Він живе в рухах і позах, жестах і тремтінні танцівників. До Вацлава в Маріїнському театрі на сцені помічали тільки прим-балерин. Чоловіки були потрібні лише для підтримок. Вацлав відкрив Петербургу справжній чоловічий балет. Петербург не був готовий бачити його. Зате готовим виявився Париж.

– А Київ?

Вона повільно пройшлася кімнатою, зупинилась біля крісла, торкнула рукою вигнуту спинку.

– Коли ми сюди їхали, я думала, що повертаюсь у провінцію, з якої колись починали мої батьки. Однак провінція здивувала мене.

– Чим саме?

– Сміливістю. Жінку-балетмейстера навряд чи сприйняли б у будь-якому іншому місті Європи. А тут я ставлю власну хореографію. Це дивне місто. Поєднує в собі простоту і якусь глибинну магію. Чому Екстер постійно повертається сюди? Я запитувала – вона не знає. Говорить – тут легко дихається.

На одинадцятому поверсі дому Гінзбурга дихалось важко – тривога висіла в повітрі. Художник Олег Щербак сумно подивився на Міру і сказав:

– Того вечора я знав, що Віра виступатиме в Інтимному театрі. Ми не домовлялись про зустріч у Шато де Флер – я збрехав. Але я був тоді в парку, говорив з продавцем квитків, казав, що освічуся дівчині біля розарію сьогодні о восьмій вечора. Просив, аби він побажав мені удачі, навіть кинув кілька копійок, аби підняв за нас чарку. Він сміявся, щось говорив. Я переліз через паркан кроків за десять від входу і повернувся на Хрещатик – потрібно було встигнути побачити Віру до виступу.

Мені пощастило – Віра впізнала мене у гримі. Я спеціально кілька разів гримувався перед тим, як вона приходила позувати. Казав, що мрію зіграти в театрі, вживаюсь у роль. Вона сміялась, але хвалила грим, говорила, що я доволі вправно перевтілююся. Коли я постукав у її гримерку, вона вибігла й розсміялась. Я боявся, що вона назве мене на ім’я і друга дівчина почує, тому попросив терміново піти зі мною – сказав, що справа дуже важлива, але я боюся затримати її перед виступом.

– І вона погодилась? – прошепотіла Міра.

Щербак не відповів на її запитання, розповідав далі:

– Я робив це вже втретє. Я знаю цей стан. Спочатку я хвилююся, так сильно, що не