Читати книгу - "Серце гріє"

— Так, він плакав. Поїхали, — майстер підхопив руду кобилку на вуздечку, але та навіть не рушила з місця, чи то підкоряючись безмовному наказові господині, чи з власної кінської впертості.

— А чому він плаче? Він хоче їсти? — дівчина спритно спустилася на землю, зробила зо два кроки до дитини й зупинилася, не зважуючись підійти ближче. Вона взагалі побоювалася людей, і виключення робилося тільки для майстра. Варто було комусь на заїздах заговорити з нею, Альрауне відразу втікала, або так пильно дивилася на нещасного, що той волів ретируватися самостійно. Ось і зараз дівчина зупинилась, нахилила голову і вдивлялася в дитину, як у невідоме науці створіння.

— Чи не байдуже, чому він плаче, — майстер роздратовано повів плечима. Він не любив маленьких дітей, як, втім, і великих. — Їдьмо.

— А хіба ось так проїхати повз заплакану дитину, — Альрауне затнулась, добираючи слово, — по-людськи?

«Ти взагалі не людина», — ледь не зірвалося з губів майстра, але останньої миті він спіймав образливі слова майже на кінчику язика. Натомість мовив:

— По-людськи буде робити свої справи й не лізти в чужі.

— Як я можу лізти в його справи, якщо я навіть не знаю, чому він плаче?

Дівчина здолала нерішучість, наблизилася до дитини, яка стежила за нею сторожким поглядом.

— Чому ти плачеш?

Замість відповіді дитина вхопилася за темно-руді пасма її волосся й потягнула донизу.

— Навіщо він тягне мене за волосся? — дівчина спробувала визволитись, але чіпкі пальчики відразу вчепилися в інше пасмо.

— Напевно, воно йому подобається. Ти довго збираєшся його розважати?

— Чому він тут сам? Він загубився? Треба знайти йому маму.

— У нього напевне вже є мама. Яка й залишила його тут.

Альрауне ніяково, тремтячими руками взяла малюка. Йому, схоже, дуже подобалися відблиски сонця в її волоссі, й дитина забула про недавню істерику та задоволено посміхалася, намагаючись піймати сонячних зайчиків у рудому запиналі.

— Як ти думаєш, у мене можуть бути діти?

Майстер, який саме перекинув ногу, щоб спуститися з сідла, мало не заплутався в збруї.

— Себто?

— У людей народжуються інші люди. Одні люди створюють інших людей. Але я не людина, мене створили. Чи можу я створити когось?

Вен замислено почухав чоло, дівчина ж, не помічаючи його ніяковості, продовжила:

— Якщо в мене з’явиться хтось, хто буде частиною мене, я стану більше схожа на людину? Майстер Томасон говорив, що любов до дитини або любов до іншої людини — це частина людської натури. Сильне, дуже важливе почуття. А я можу відчувати любов? Мені може бути боляче, я знаю. Або цікаво. Або страшно. Мені часом страшно ночами, коли навколо темно й у голові дуже багато запитань. Але я не знаю, чи так само страшно людям? Як це — коли страшно по-людському? Іноді в мене бувають дивні почуття, я не можу їх зрозуміти. Раптом стає тепло десь у грудях. Коли я бачу гарного метелика. Або незвичайну квітку. Або захід. Або коли Морквина, — дівчина кивнула в бік коня, — тицяє мені в руку теплим носом…

Здається, такої розгубленості майстер не відчував звідтоді, як увечері в саду його поцілувала старшокурсниця. Тому він тільки запитав:

— Чому «Морквина»?

— Коли я приходжу до неї з морквиною, вона трусить гривою і прицмокує. Їй подобається морквина. І слово подобається. А якщо слово подобається, його можна зробити ім’ям. А тобі подобається морквина? — малий не відповів на запитання й замість цього схопив новоявлену няньку за носа.

— Схоже, йому більше подобається твій ніс, — Вен не зміг стримати посмішки.

— Але я не можу залишити йому свого носа, — замислено промовила Альрауне, хоча зрозуміти її через затиснутий дитячою рукою ніс було складно. — Коли ти посміхаєшся, у мене теж буває це дивне почуття, — зненацька повідомила вона, саджаючи дитину на землю. І відразу ледь зніяковіла й швидко додала: — Ми можемо знайти його маму?

— Так, звичайно, — Вен радісно схопився за можливість змінити тему. — Вона, певно, в крамниці.

Альрауне простягла малому руку, той схопив її за палець, і парочка повільно рушила до будівлі з вивіскою «Господарча крамниця». Майстер ішов трохи віддаля, намагаючись зрозуміти, звідки це дивне, нелогічне бажання зробити два кроки вперед, взяти дівчину за руку й очолити процесію.

У крамниці молода матуся вже перевертала мішки з борошном, намагаючись відшукати загубленого. Господиня крамниці оглядала прикомірок і так гриміла бляшаним посудом, що почути плач дитини на вулиці було неможливо. Після потоку подяк і кількох покупок можна було продовжити шлях.

— Знаєш, напевно, мені б хотілося мати сім’ю, — дівчина, не кваплячись сісти в сідло, розгладжувала гриву Морквини, а вітер знову сплутував волосинки. — Майстер говорив, що сім’я — це люди однієї з тобою крові. Батьки або діти, наприклад. Але мене зробили. З піску й із чого там ще… У мене не може бути батьків, тільки той, хто мене створив. І, напевно, не може бути дітей. Виходить, у мене не може бути сім’ї. А в тебе є сім’я?

Майстер замислився й нарешті чесно відповів.

— Ні, думаю Томасон не мав рації. Сім’я — це не обов’язково спільна кров. Ось у мене неначебто були батьки і, здається, навіть брати з сестрами. Але я їх майже не пам’ятаю, звідтоді, як мене відправили в школу — нікого не бачив. Не знаю вже, де вони, що з ними й чим вони займаються. І мене це ніколи не цікавило. Крові недостатньо, щоби пов’язувати людей, — майстер знизав плечима. — Можливо, я міг би знайти сім’ю в Ормроні, якби мені це навіщось знадобилося. Коли люди працюють у команді й життя одного постійно залежить від іншого — це сильніше за кров. Тож я не думаю, що головне — це кров. Сім’я — це люди, на яких ти можеш розраховувати, яким завжди готовий допомогти сам. Це ті, з ким добре.

— Ті, з ким добре… — замислено повторила Альрауне, зручніше влаштовуючись у сідлі. — Виходить, ти міг би стати моєю сім’єю?

І це було мов блискавка, що вихоплює з пітьми ясне, тверде й невідворотне рішення.

— Так. Мабуть, міг би.

І все. Залишилися дрібниці — вислизнути від всевидючого ока Мори, забрати зі сховища відкладені кошти, виправити нові документи, й ось вона — воля. Іди куди хочеш, тільки не до великої пустелі. Можна сісти на один із цих величезних кораблів і податися на інший край світу. На схід. Туди, де чарівництво сприймається як диво, туди, де розкинула степи вільна Ганарія. Моря там нема, а ось озера — чудові.

У Левкотеоні в майстра були деякі зв’язки. Вони