Читати книгу - "Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин"

Дівчата все обговорювали пошепки. Вони не знали чи є в автобусі десь тіні та що з ними зробить Леля якщо дізнається що вони все пам'ятають. Хоча вони й не були впевнені чи пам’ятає щось Леля.

Автобус почав сповільнювати рух.

– Поглянь тільки, – сказала Рута, показуючи у вікно.

Ліна обернулася і побачила що вони під’їхали до Половецького замку.

– Ми так довго їхали, щоб повернутися назад? – здивувалася Рута.

– Я думала ми їдемо у літній табір, – сказала Ліна.

– Який ще табір? – перепитала її Рута.

– Коли я прокинулася і нічого не пам'ятала, я думала що ми їдемо в літній табір.

– Он як.

Автобус зупинився і Леля оголосила що вони вже на місці. Діти почали жваво виходити. Їхні речі вже чекали на них, Леля сама діставала їх з багажного відділення.

– Швиденько розбирайте валізи, – весело сказала вона.

Ліна одразу побачила свою. Це була та сама валіза з якою вона приїхала до тітки. Коли вже всі діти були зі своїм багажем, Леля повела їх до замку. Вона була зовсім не тією Лелею, яку Ліна пам'ятала – якась смішна, постійно підстрибувала, щось голосно говорила, здавалася веселою, лише її погляд був все такий же пронизливий і злий.

– Думаю Леля теж нічого не пам'ятає, – пошепки сказала Ліна.

Рута кивнула на знак згоди.

– Вона зовсім не така як була раніше, – продовжувала Ліна.

– Тут все не таке, – відповіла їй Рута, – і замок теж. Це ніби той замок, який я знаю, але він якийсь інший. Навіть стіни іншого кольору.

Коли всі зайшли в хол, Леля почала промову:

 – Вітаю вас у Темному Замку. Ви прибули у найкращий літній табір і проведете тут незабутні канікули. Головне – не порушуйте правила і добре себе поводьте.

Тут Леля засміялася і від її сміху у Ліни з Рутою захолола кров.

– А тепер, – продовжувала вона, – піднімайтеся і обирайте собі вільні кімнати. Розкладайте там свої речі і за пів години спускайтеся в їдальню на вечерю.

Діти почали підніматися на другий поверх. Ніхто не розмовляв. Вони виглядали дуже сумними як на тих, у кого щойно почалися канікули. Кожен намагався швиденько зайти у найближчу вільну кімнату і зайняти собі місце.

– Ходімо далі, – сказала Рута і повела Ліну до кімнати в самому кінці коридору.

Це була кімната Рути.

– Навіть меблі стоять так як в мене, але речей моїх нема, – сказала вона, оглядаючи кімнату.

Ліна тим часом відкрила свою валізу. На здивування там були її літні речі.

– Не розумію як всі ці речі потрапили у Вихор, – сказала вона.

– Думаю вони не справжні, лише схожі на твої, – відповіла Рута, – як і все тут. Цей світ чомусь схожий на наш.

– Коли ми їхали в автобусі я на секунду побачила якусь страшну картину за вікном – все було темне, а наш автобус тягнули чорні коні.

– Значить це магія. Ми в одному з вигаданих світів і Вихор зробив так, щоб він був схожим на наш.

Треба було спускатися в їдальню, але в Ліни зовсім не було настрою і апетиту. Проте Рута наполягла, що треба йти щоб не розгнівати Лелю. Вони спустилися в їдальню. Це була та сама кімната, яку знайшли Ліна та Лоло. Тільки тепер вона була вся обставлена столами та стільчиками.

– Тут ніколи такого не було, – сказала Рута.

Та найдивнішим було навіть не це. В залі стояв жахливий гамір, усі діти щось одночасно викрикували, їли руками та кидалися їжею. Ліна одразу ж почала шукати поглядом Олега та Лоло. Лоло, який завжди мав найкращі манери, тепер бігав по кімнаті та розкидав їжу. А Олег, який любив зазвичай сидіти на самоті подалі від натовпу, був у самому центрі зали і щось голосно кричав та запихав до рота жмені їжі.

– Це ніби не насправді відбувається, – сказала Ліна.

– Це і є не насправді. Це лише безглуздий світ в середині Вихора, – відповіла Рута.

На вечерю була картопля, куряче філе та овочі. Ліна і Рута сіли за один зі столів. Столові прибори, на щастя, були на столі, хоча й ніхто ними не користувався. Їжа виявилася зовсім не смачна. Вона здавалася несправжньою, ніби жуєш шматок паперу. Аж раптом шматки філе звідкись прилетіли прямо в Ліну, заплутавшись їй у волоссі. Це був Костя. Він голосно засміявся, радіючи, що влучив прямо в Ліну.

– Навіщо ти це зробив?! – закричала вона.

– А що таке? – здивувався Костя. – Всі тут кидаються їжею.

– Ти поводишся наче дикун! – продовжувала кричати Ліна. – Ви всі поводитеся як дикуни! Невже ви цього не бачите?

В залі стало тихо, а діти перестали займатись розкиданням їжі, і тепер здивовано дивилися на Ліну.

– Ви стали самі не свої, – продовжувала Ліна, – згадайте якими ви були до того як приїхали в цей табір і припиніть вже нарешті цей безлад.

– Що це ще таке?! – раптом почула Ліна в себе за спиною суворий голос Лелі. – Що це ти тут влаштувала?

Ліна завмерла від страху.

– Мало того, що ти їси виделкою, а не руками, так ще й не даєш іншим дітям гратися їжею за столом, – продовжувала Леля. – Ліно, твоя поведінка просто жахлива. Негайно повертайся в свою кімнату і сиди там до кінця дня. Ти покарана.

Ліна відчула таку злість і сум від цієї несправедливості, особливо коли почула як гиготіли її однокласники коли Леля її сварила. Але що ще можна було очікувати від Лелі і Вихора?

В кімнаті Ліна одразу ж пішла в душ і змила залишки курячого філе з волосся. Потім вирішала все ж розібрати речі. Проте руки зовсім не хотіли нічого робити. Ноги теж стали важкі і Ліна опустилася на підлогу. Їй знову стало дуже-дуже сумно, хотілося додому, побачити тітку, Руфика і Багіру, а головне маму. Потім на Ліну нахлинула злість на маму за те, що вона так покинула її і нічого не розповіла про магію і про цей клятий Половецький замок.

"Я їй ніколи цього не пробачу, – подумала Ліна".

Але раптом згадала, що не знає чи взагалі ще побачить маму і розридалася.

Тут двері в кімнату відчинилися і ввійшла Рута. Ліна почала витирати сльози руками і спробувала заспокоїтись, але все одно не могла припинити схлипувати та шморкати носом.