Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

Локвуд притулився до стіни і, дивовижним чином не падаючи, колупав кишеньковим ножем у вікні. Віконниця була стара, ветха. Невдовзі вона піддалась і випала всередину. Тоді Локвуд ще трохи поторсав металеву защіпку, кленучи її на всі заставки. Аж нарешті вікно, знову змусивши руру шалено затремтіти, відчинилося. Стрибок — і Локвуд опинився в будинку. За мить він уже простягав мені руку, допомагаючи влізти у вікно.

Кілька хвилин ми постояли в темряві. Випили води, а я зачекала, поки мої руки й ноги перестануть тремтіти. В будинку смерділо трухлятиною й пилом, але не гнилизною, як у садибі доктора Бікерстафа.

— Котра година, Люсі?

— За п’ять хвилин дванадцята.

— Чудово! А ти як гадаєш, Люсі? Джордж повинен уже бути на місці, якщо вони з Фло не перекинулись у човні.

Я увімкнула ліхтарик і обвела ним порожню кімнату. Колись тут, напевно, була контора управителя: на стінах висіли старі дошки з кресленнями та розрахунками.

— Коли ми закінчимо, — сказала я, — тобі треба буде поговорити з Джорджем.

Локвуд тим часом визирнув у коридор:

— Навіщо? З ним усе гаразд.

— Ні. Мені здається, що він почувається зайвим. Ми завжди робимо найголовніше, а він стоїть на варті.

— У кожного з нас свій Талант, — відповів Локвуд. — Просто Джордж не дуже підходить для такої роботи. Хіба міг би він видряпатись сюди по цій рурі? Це аж ніяк не означає, що його завдання не таке важливе. Якщо вони з Фло запізняться, чи їхній човен перекинеться, чи вони переплутають вікна, то ми з тобою, напевно, загинемо... — Він помовчав. — Пробач, але ця розмова трохи дратує мене. Ходімо, нам ще треба знайти дорогу вниз.

Поверх, куди ми потрапили, виявився справжнім лабіринтом з конторських кімнат і коридорів; на пошук сходів униз ми змарнували більше часу, ніж сподівалися. Час тепер грав проти нас, та ми все одно зупинялись і прислуховувались на кожному розі. Я рахувала поверхи й намагалась запам’ятати дорогу до нашого відчиненого вікна. Ми спустились аж на шість поверхів, перш ніж побачили легеньке світло, що ковзало по цегляних стінах, і почули гомін багатьох голосів. Тоді ми зрозуміли, що потрапили прямісінько на Вінкменів аукціон.

— Усе по порядку,— прошепотів Локвуд. — Надягаймо маски.

Лижні маски були необхідні, щоб захистити наші обличчя від уваги мстивого Вінкмена. В масках було жарко й лоскотно, крізь них ледве можна було щось побачити, й до того ж вовна лізла в рот — і говорити було майже неможливо. І все ж таки чимось вони тішили мене.

Відчинивши скляні двері, ми вийшли на обнесену огорожею доріжку, звідки було видно широчезний простір — серце складу, що тяглось уздовж усього поверху. Уявити справжню величину цього простору було неможливо; лише невеличка його частина — саме під нами — була добре освітлена. Ми з Локвудом пригнулись і підібрались до краю парапета, щоб краще роздивитись довкола. Звідси на долішній поверх вели металеві сходи. Тут ми перебували в безпеці: нас неможливо було помітити в майже цілковитій темряві за межами світлого кола.

Вінкмен, вочевидь, діяв точно за розкладом. Три хвилини по дванадцятій — і аукціон уже був у розпалі.

* * *

В одному кінці зали стояли три високі лампи на металевих підніжжях. Їх розташували в формі трикутника, тож місце між ними слугувало немовби сценою. Скраю цієї сцени ми побачили ряд із шести стільців, на трьох із яких сиділи дорослі, а на трьох інших — підлітки. Позаду в затінку височіли двоє здорованів і зирили вперед, скидаючись на незграбні статуї.

В острівці світла між лампами стояли ще два стільці, один з яких займав той самий хлопчина з антикварної крамниці. На ньому була сіра куртка, а змащене олією волосся ясно виблискувало. Він засунув свої товсті короткі ноги під стілець, переплів їх і з нудьгою на обличчі слухав батька.

Сам Джуліус Вінкмен височів посередині сцени.

Цієї ночі торговець артефактами був убраний у сірий костюм з відкритими грудьми й білу сорочку з розстебнутим коміром. Перед ним стояв складаний стіл, покритий чистою чорною скатертиною. Волохатою рукою Вінкмен акуратно поправив на носі золоте пенсне і показав на коробочку з посрібленого скла, що лежала на столі.

— Перший лот, друзі! — оголосив він. — Гарненька штучка! Платинова цигарниця початку двадцятого століття. Належала бригадному генералові Горейсу Снелу. Була в його нагрудній кишені тієї ночі, коли генерала застрелив його суперник у сердечних справах, сержант Вілл Каразерс, у жовтні 1913 року. На ньому досі помітні сліди крові, що містять, сподіваюсь, потойбічну енергію. Леопольде, тобі слово!

Обізвався син торговця:

— Потужний потойбічний залишок: відлуння пострілу й вигук під час Дотику. Гостей не містить. Рівень ризику — низький.

Посунувшись на стільці, хлопчина знову переплів ноги.

— Невеличка цукерка перед головним сюрпризом, — додав Вінкмен. — Чи зацікавився хтось? Початкова ціна — триста фунтів!

З висоти нам важко було розгледіти таку дрібницю, однак ми помітили, що на столі лежать ще два футляри. В одному з них, вищому, було замкнено іржавий меч, до того ж із привидом: навіть у світлі ламп я помітила моторошне блакитне сяйво, в якому пульсувала ектоплазма. У другому футлярі, набагато меншому, можна було розгледіти керамічну фігурку, що скидалась на якусь чотириногу тварину. Зсередини фігурка теж мерехтіла потойбічним світлом, яке було ледве видно крізь посріблене скло.

Жодна з цих речей, одначе, не зацікавила мене. Бо з іншого боку від Вінкмена — там, де перетинались промені всіх трьох ламп, — стояв ще один невеличкий столик, накритий щільним чорним полотном. Підлогу довкола столика на досить безпечній відстані було обгороджено міцними залізними ланцюгами й засипано сіллю та залізними стружками.

До моїх вух долинув знайомий огидний звук — дзижчання безлічі мух. Я штовхнула Локвуда в бік і показала пальцем на столик. Той коротко кивнув.

Аукціон тим часом тривав. Один з покупців — ошатний низенький чоловік у смугастому костюмі — перемовився з дівчам, що сиділо поряд, і зробив першу ставку. Другий гість — бородань у пожмаканому плащі-дощовику — поставив більшу суму, й між ними зав’язався торг. Третій з Вінкменових клієнтів тим часом сидів нерухомо. Він наполовину відвернувся й безжурно грався полірованим чорним руків’ям