Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Привид підплив ще ближче:
— Я хочу...
Чудово. Я поволі позадкувала.
Привид роззявив рота:
— Я хочу ТЕБЕ!
Він усміхнувся. Підняв руки. Вони були закривавлені.
Я відсахнулася, зойкнула, вхопилася за пояс.
Намацавши якусь каністру, я жбурнула її собі під ноги. То виявилась лише сіль. Каністра розбилась. Привид розділився навпіл, наче розрізана кіноплівка, обігнув сіль і знову склеївся тепер уже позаду мене, перегородивши мені дорогу до рапіри сітки й ланцюгів. Я відскочила, взялася шукати каністру з маг-
нієм. перечепилась об відерце з соляним розчином — і мене відкинуло до перил. Знизу лунали гарячкові кроки, мерехтіли промені ліхтариків, чулись голоси. У мене змокли ноги. На мене зирили повні сліз очі привида; він наближався, залишаючи за собою криваві сліди. Нарешті я намацала каністру, та в мене зі страху й холоду заніміли пальці, тож я ніяк не могла відчепити її від пояса. Привид підпливав усе ближче, досі всміхаючись і хапаючи пальцями повітря. Я скрикнула, відсахнулась, перевалилась через перила й повисла на величезній висоті, борсаючись у повітрі й хапаючись за край дерев’яної сходинки. Привид почав витягатись, нависати наді мною, широко розкинувши свої довгі руки. Я бачила його порожні очі, його вуста, скривлені в лютій, навіженій посмішці. Хтось біг сходами вгору. Зі скорчених пальців привида текла кров, краплі падали мені на куртку, шипіли й парували. Привид нахилився ще нижче. Мене охопив відчай, хотілося відпустити сходинку й полетіти вниз, у порожнечу...
Не знаю вже, як Локвудові вдалося це зробити. Він був ще далеко, хоч і перестрибував по три сходинки за раз. Йому лишилося подолати останній поворот, та він стрибнув, зрізавши кут, і пролетів у повітрі над безоднею. Вимахуючи рапірою, він стрілою промчав повз мене. Пальто лопотіло за ним, наче крила. Клинок прохромив простір між мною й примарною постаттю. Привид позадкував і пропав з очей; Локвуд кинувся за ним. Я почула, як він скрикнув з болю, впавши на ггіддогу майданчика. Потім долинуло якесь бурмотіння, удари... і зненацька все вщухло.
Я досі висіла над прірвою.
— Локвуде... — покликала я.
То був кінець. Мої пальці заніміли, а край сходів виявився занадто слизький. Я ковзнула в провалля...
Аж тут хтось міцно схопив мої зап’ястки. То була Голлі Манро, що тримала мене й кликала на допомогу. Поруч із нею з’явився Джордж, і вони вдвох підняли, а далі потягли мене через перила на сходи без усяких церемоній, як спійману рибу з води.
А ще за мить я побачила Локвуда, що лежав долілиць на дерев’яному майданчику біля сходів.
Ми сиділи втрьох у нашій кухні на Портленд-Роу. За вікном займався листопадовий ранок, огортаючи кімнату блакитним серпанком.
— З ним усе буде гаразд, — сказала я. — Правда?
Джордж тупився у свою чашку з гущею від какао, ніби намагаючись провістити по ній майбутнє:
— Звичайно, все буде гаразд. Неодмінно.
— Він просто вдарився головою, авжеж? Знепритомнів, але ж... Зараз йому ніщо не загрожує?
— Ніщо.
— Принаймні. — усміхнулася Голлі Манро, — ми всі цього сподіваємось. Найближчими днями ми будемо знати, струс це чи ні. І чи немає в нього крововиливу в мозок.
Вона помішала ложечкою свій фруктовий салат із вишневим йогуртом.
Ще вчора мене дратували її вишукані манери і те, як вона розмовляє, і те. як вона дивиться на мене. Та зараз мені бракувало сил навіть на таке. До того ж Локвуд потрапив у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примарний Хлопець, Джонатан Страуд», після закриття браузера.