Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

— Як завжди, — Локвуд позирнув угору, на стелю, звідки було чути човгання ніг. — Аби лише цей старий бовдур скоріше ліг спати.

Старий бовдур — тобто превелебний пан Скіннер, дідусь Денні, — поводився зовсім не так, як личить дорослим у будинку з привидами. Кілька разів за вечір він підходив до нас, питав про якісь дурниці і йшов собі. Тільки коли повернуло

на дванадцяту, він нарешті подався до своєї спальні, проте досі ще не ліг.

— Він не вірить нам, — пояснив Локвуд. — Так само як і власному онукові. Хоче все побачити на власні очі. Щось замало віри в цього колишнього священника... ГЬразд, що там з температурою? Там, де я стою, шістнадцять градусів.

— У мене сімнадцять, — обізвався зі сходів Джордж.

— А в мене дванадцять, — відгукнулась Голлі, що стояла біля каміна. У Кіпса, перед кухонними дверима, теж було дванадцять.

— А в мене шість. І нижчає далі, — відповіла я з крісла часів королеви Анни, що стояло зліва від широких вхідних дверей. Стара лампа з дешевим абажуром кидала непевне світло на кам’яні плити під логи. —Тут, мабуть, головна точка прояву... Ого! Бачили? — світло моргнуло. — Перебої з електрикою — певна ознака ГЬстя!

—Вимкни світло, — наказав Локвуд. — Усі ставаймо до залізного кола.

Велике коло з товстих залізних ланцюгів ми заздалегідь виклали в центрі передпокою. Коло було міцне, надійне, розраховане на сильного й небезпечного ГЬстя. Всередині кола вже лежало наше знаряддя. Локвуд трохи пригасив газовий ліхтар, те саме зробили Джордж, ІЬллі, Кіпс і я. Тепер лише слабкий промінь від якоїсь лампи нагорі освітлював підніжжя сходів. Усе інше в кімнаті занурилось у пітьму.

— Щось ніби рипить, — зауважила я.

—Це старий Скіннер нагорі ніяк не засне. Коли він нарешті ляже спати?!

— А ти поклав ланцюг перед сходами, Джордже? — поцікавилася ГЬллі.

— Поклав. Старий там у безпеці.

Із-за вхідних дверей «Заходу сонця» долинув тихий звук — хтось чи то постукав, чи то задряпався. Ми завмерли.

— Чули? — прошепотіла я.

— Гак.

— Відповідатимемо?

— Hi.

Звук повторився ще раз. уже гучніше. Передпокоєм прокотилась хвиля крижаного повітря.

— Так само не відповідатимемо? — запитала я.

— Ні.

Аж тут затарабанили так люто, що старі дубові двері аж струснулись, а ми вп’ятьох позадкували.

— Комусь дуже кортить зайти, — мовив Джордж.

— Бог трійцю любить, — відказав Локвуд. — Люсі, зроби таку ласку, відчини.

Якщо ви вважаєте мене за дурепу, яка за таких обставин може вийти за межі кола, то помиляєтесь. Коли ви зустрінете Осяйного Хлопчину (або, рідше, Осяйне Дівча), то ніколи не підходьте до нього близько. ГЬстям це не до вподоби, а вони нівроку норовисті. Отож я, залишаючись у колі, просто взяла з підлоги кінець мотузка, заздалегідь прив’язаного до дверей, і обережно потягла за нього.

Мотузок напнувся. Двері поволі відчинились.

За дверима панувала та лагідна, глибока пітьма, яка завжди вражає нас опівночі. Нам ледве було видно обриси залізної огорожі, що перетинала доріжку, яка вела до церкви. Поріг біля дверей готелю був кам’яний, із виїмкою посередині, протертою за кілька століть ногами тих, хто заходив сюди втамувати спрагу.

Зараз на цей поріг не ступала нічия нога — ні справжня, ні примарна. Там просто нікого не було.

— Зрозуміло, що тут його немає, — зауважив Джордж. — Він уже всередині.

Ніби у відповідь біля крісла, над самісінькою підлогою, замерехтів вогник.

— Я бачу його... — радісно й водночас перелякано прошепотів Кіпс. — Бачу!

Спочатку привид скидався на невеличку світлу кулю, не більшу за мою долоню. Пульсуючи потойбічним сяйвом, він поволі крутився, надимався, аж поки набув обрисів маленького хлопчини з тонесенькими ноженятами й рученятами.

На хлопчині були подерті курточка й штанці, а з-під курточки визирали голі груди. На блідому змореному личку виблискували круглі голодні очі. Всім нам, що стояли в залізному колі, зненацька стало важко дихати — крижане повітря кололо нам легені, давило шкіру, наче вода на великій глибині. Тіло хлопчини наполовину виступало з крісла, в якому я нещодавно сиділа; голову він схилив до грудей, а очі сяяли лагідно й соромливо.

Моє серце аж облилося кров’ю з жалю.

— Чую якісь звуки, — сказала я. — Ніби хтось лається. ГЬлос дорослий, чоловічий, дуже далекий.

— Ти хочеш сказати — дуже давній, — виправив мене Локвуд.

— Крізь залізну огорожу він пройти не міг. — зашепотів Джордж. — Отже, він увесь цей час був тут. Стукіт у двері — це відлуння якихось давніх подій. Воно повторюється в цій кімнаті щоночі.

Я поясню вам, що ми відчуваємо, вловлюючи звуки з далекого минулого. Це ніби слова, написані крейдою на нерівній стіні і майже цілком стерті. Збереглись лиш окремі рисочки, за якими ти марно намагаєшся відновити напис. Або можна порівняти це з погано налаштованим радіоприймачем — він шумить, тріщить, і ти знаєш, що цей шум повинен щось означати, але не можеш сказати, що саме. Ці перешкоди вкрай дратували мене, та понад усе мені кортіло довідатись, що ж ця дитина чула свого останнього вечора, тож я дослухалася далі. Хлопчина далі стояв на місці, а нерозбірливий чоловічий голос дедалі лютішав.

— Шкода, — нарешті зітхнула я. — Нічого не вдається розібрати...

— Не переймайся, — відповів Локвуд, що саме знімав з пояса каністри, наповнені сіллю та залізними стружками, й стежив за ГЬстем, який так і не ворушився. — ГЬловне — прослідкувати, куди він вирушить. Якщо він покине передпокій, ми подамося за ним. Це справді Осяйний Хлопчина? Як ти гадаєш, Джордже?

— Саме він. — Джордж витяг із піхов рапіру, що холодно зблиснула в примарному світлі, яке линуло від ІЬстя. — Привид Другого Типу. Найкраще його без зайвих балачок прохромити клинком.

— Я бачу його... — повторив Кіпс. — Це перший прояв, який я побачив за останні роки!

— Тільки не поспішаймо, — застеріг Локвуд. — Ми ж не знаємо, що він збирається робити.

Я помітила, що хлопчина раз по раз піднімає голову перелякано позирає в бік каміна, немовби звідти хтось говорив до нього. Поглянувши в той самий бік, я помітила темну пляму, не освітлену — на