Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

- Вибачте! Ми не чакалі гасцей! Боюся вам тут не буде зручно.

– Ми не на довго. Тільки Рада прокинеться…

- Куди ж ви підете вночі? – сплеснула руками Лія. – Залишайтеся!

- Що ти чіпляєшся до них, сестро?! Людям треба йти!

- Не звертайте уваги. Руслан завжди такий, трохи у собі. Справа у нашій матері. Карніки дивом їх не вбили. Він звик усіх цуратися! Мама боїться, що слугі Гардия прийдуть по нас.

- Лія! Замовчи! Однієї твоєї балаканини вистачить... - Руслан розлютився на сестру. - Тобі це наснилося. Ніколи такого не було!

Дівчина потупилася на черевики. Альбрехт хотів втрутитися, але не встиг - рипнули двері й в кімнату зайшла літня жінка з сивим, скуйовдженим волоссям. Вона була боса, одягнена лише у довгу лляну сорочку.

- Що тут відбувається? - запитально подивилася вона на дітей, намагаючись розгладити волосся.

- У нас госці. Їм потрібна допомога, ось я й вирішила… Ви ж не будете проти, мамо, якщо вони в нас переночують?

Жінка подивилася спочатку на Лію, потім на Руслана і перевела погляд на Альбрехта.

- Вогняні небеса! – сплеснула вона руками. – Ви…

Більше сказати вона нічого не встигла, раптом знепритомнівши. Альбрехт злякано відступив у бік. Він не зрозумів, чому вона з таким подивом це говорила. Звідки ця жінка його знає?

Лія швидко привела мати до тями, і як тільки її відвели до табурета, жінка знову кинула зляканий погляд на Альбрехта.

- Ви... Але як же...

- Вибачте. Ви мене знаєте? – Альбрехт боявся, що десь допустив помилку і їх розкрили.

- Ви так схожі... Але ні... минуло двадцять два роки. Як вас звати, хлопче? - жінка склала руки на колінах, щоб гість не побачив, як вони тремтять.

- Альбрехт, я герцог Фероманська. Приїхав разом із подругою виступати!

- Альбрехт значить ... - замислилася вона, а потім важко зітхнула і подивилася на нього своїми сірими, але неймовірно мудрими очима. - Вибачте, я прийняла Вас за іншу людину. Ви неймовірно схожі…

- Мам, Вам треба відпочивати! – втрутився у розмову Руслан.

Було видно, що жінка ще щось хотіла сказати.

- Був колись час... Ми не баяліся выходзіць на вуліцу. А тепер нас убивають, нещадно спалюють на багаттях. Гордій узурпував трон! Негідник, що забрав його у рідного брата!

- Мамо. Не потрібно! –  Руслан хотів зупинити матір, але вона його не послухала.

- Ви не знаєте того часу, але я жила в ньому. Магія раніше не була під забороною!

Руслан злякано дивився на матір, потім на непроханого гостя. Страх промайнув у сірих очах юнака. Опустившись навколішки, він стиснув руку жінки.

- Мамо, не треба! Мовчи! І так спокою немає! Мовчи!

Альбрехт деякий час не міг зрозуміти, що відбувається, а потім до нього дійшло без Радара – перед ним чарівники.

- Не хвилюйтеся! Я вас не видам карателям! Я сам чарівник! - підняв він руки на рівень грудей, ніби збирався здаватися. Побачивши скептичний погляд Руслана, Альбрехт додав. – Я хочу допомогти!

Зрозуміло Руслан йому не повірив.

- Ми з Радою їздимо імперією та шукаємо таких як ви! Філіп де Аурельо спадкоємець колись поваленого чарівного роду хоче відновити порядок. Ви більше не житимете в страху. Гордія та його карателів не буде. - Альбрехт був не дуже обережним, коли все це казав. І це могло коштувати йому життя чи свободи. – Я відчуваю у вас силу. Дозвольте перевірити Радаром...

Перш ніж Альбрехт поліз у сумку за книгою мати Лії та Руслана вивільнила руку і встала, гордо скинувши голову.

- Не обов'язково! Ви маєте рацію! Я спадкова чарівниця Сіяна Чернава, але без артефактів нічого не вмію. А ось мої діти. - обвела вона їх мрійливим поглядом. – Лія – заклинателька води, а Руслан, мій старший – землі.

- Мамо… - старший син мало не завив від досади, а Лія посміхнулася.

- Дякую за бажання допомогти! Небезпечну справу ви затіяли, вам краще не затримуватись тут. А то людзі дізнаюся, відразу здадуть Гордію.

- Так звичайно. Вранці ми залишимо ваш будинок! Але спершу нам треба поговорити! Ми шукали вас два тижні.

- А цей Філіп де е-е. Як його там? Він де? Як він хоче допомогти? – поцікавилася Лія.

– Де Аурельо. Він за селищем зараз. Ми вас познайомимо. Він спадкоємець імператорського роду, ми допомагаємо йому зійти на трон, і тим самим врятувати чарівників. Він такий же як і ми!

- Досить! Це все цікаво, але я не хочу брати участь у ваших інтригах. Нічога такога ў мяне няма! Відпочивайте, їжте, а потім йдіть! - знову встряв у розмову Руслан. – Нам і так нелегко!

-Вони й хочуть допомогти! - заперечила йому сестра.

- Лія! – хлопець свердлив сестру поглядом. – Нам Не Потрібна Допомога! - сказав він, виділяючи кожне слово.

Альбрехт раптом прислухався, зі спальні почулося слабке стогнання. Вибачившись, він побіг перевірити, як там Рада. На щастя вона прийшла до тями, хоч і виглядала змученою.