Читати книгу - "Академія трьох стихій , Ольга Іваненко"

Що відбувалося далі, я не розуміла. Дивні незнайомі мені заклинання, відчуття падіння та невагомості. А перед очима все та ж сама мантія, що вкривала нас від звіра.

Минуло ще якийсь час, перед тим, як я відчула грунт під ногами, і з голови стягнули ривком ту саму мантію.

Ми стояли з Тіффані та Джейкобом у вже знайомому мені місці, де я з'явилася вперше в межисвиті. А ззаду стояв хтось ще. Невже це Алекс?

Я різко розвернулася до того, хто врятував нас та втупилася на таке бажане обличчя професора Айризарду. Тільки зараз я усвідомила, як скучила за цими ніжним рисами обличчя та за його неймовірно красивими очима.

Розглядала би я його ще довго, якби він не замахнувся рукою, та з усієї сили не відвісив  мені відчутного ляпаса.

Я схопилася за палаючу щоку. У вухах все ще дзвенів звук від ляпасу. А в очах читався шок від того, що трапилось.

- А ти думала, тебе по голівці погладять за те, що накоїла? - строго звернувся він до мене, спопеляючи цими синіми очима, про які я стільки часу марила. - Це чудо, що ви все ще живі. Я боявся, що не встигну вас врятувати. І, чесно, до сих пір не вірю, що встиг до того, як вас ця бестія зжерла.

- Алекс, - жалібно, та ледь не схлипуючи, пробурмотіла я. - Вибач. Не думала, що так вийде.

- Навіть не намагайся мене розжалобити, - він продовжував суворо дивитись на мене, без краплі жалю про скоєне.

- Точно, це не Саймон, - з сарказмом подала голос Тіффані. - І зовсім сердиться. Все, як ти казала, вискочко.

Від кілкого зауваження русалки стало ще сумніше, і я ображено перевела погляд на неї, а потім на Джейкоба, який єдиний стояв з співчуттям у погляді та з побоюванням поглядав на Алекса.

- Ти теж, молодець, - й запотиличник прилетів хлопчику. - Чому не сповістив мене, що вона сюди пробралася? Ще й в компанії!

Джейкоб ображено заскиглив та втік в будинок, скаржачись на ходу на моторошного тирана в образі Алекса.

- Ну й методи? - підняла одну брову Тіффані. - Смію доповісти, що я потерпіла сторона. І на мене краще руки не розпускати.

- І не збирався, - схрестив руки на грудях Алекс та повернувся в бік будинку. - Іди до Джейкоба. Там можеш відпочити й прийняти душ, якщо хочеш.

- Можеш більше нічого не казати, я все зрозуміла, - русалка усміхнулася й зникла в будиночку.

Залишилися зовні тільки ми вдвох. Мені так хотілося відправитися за ними в будиночок, але я стояла та дивилася на спину Алекса, розуміючи, що не випадково він запропонував Тіффані залишити нас.

- Есмі, я дуже злякався, - сказав він, не повертаючись до мене. - Я випадково дізнався, що ти тут, коли перевіряв область дослідження. Ви цього моменту йшли по коридорах та про щось сперечалися. Я думав дочекатися вас, як почув, що Джейкоб сказав про мерагамільона. Я дуже злякався та пішов за вами, адже малюк не захопив з собою жодного артефакту й у вас, просто, не було шансів на порятунок.

- Ти вдарив мене, - насуплено я нагадала нещодавню подія. - Досі не можу повірити, що ти підняв на мене руку.

- Пробач, - Алекс обернувся та підійшов до мене. - Я дуже хвилювався й не давав собі звіту про те, що відбувається. Обіцяю надалі стримувати себе.

У відповідь я лише схлипнула. А він підійшов дуже близько й міцно обняв мене.

Я не очікувала від нього подібних дій і вже не могла стримувати емоцій. Занадто багато всього сталося.

Зарившись носом у складки його сорочки, я голосно розридалася.

А він ласкаво гладив мене по спині, даючи час заспокоїтися, що не дуже виходило в його обіймах.

Здавалося, зі сльозами виходила та напруга, яка накопичилася з моменту появи тут. І Алекс, мабуть, розумів, що я потребую розрядки. Тому дозволяв мені продовжувати поливати його одяг сльозами.

Ніхто нас не відволікав. Ніщо не заважало. Я відчувала його, як ніколи, таким улюбленим й бажаним. Відпускати Алекса вже не хотілося. І хотілося вірити, що він розділяє ці почуття зі мною. І буде дотримуватися обіцянки, яку дав мені.

Варто було мені припинити плакати, як він узяв мене за підборіддя й підняв обличчя, щоб заглянути в заплакані очі.

В його погляді вся та нещодавня агресія давно випарувалася. Він дивився на мене з ніжністю та якимось розумінням. Немов, він найближча для мене людина в світі.

- Як спокутувати мені свою провину перед тобою? - прошепотів він.

- Поцілуй мене, - вирвалося в мене до того, як я усвідомила, що сказала, але відступати вже було пізно. - Так я хочу цього.

На обличчі Алекса з’явилося легке збентеження та сумнів. Але потім він нахилився до мене й на коротку мить наші губи стикнулися в теплому поцілунку.

Це було лише мить, але для мене й цього було достатньо, щоб відчути себе щасливою.

Я із захопленням дивилася на нього, ще згадуючи його ніжні губи та відчуваючи мокрі доріжки від сліз на щоках.

Весь світ для мене зупинився цієї миті, наповнюючись нереальною радістю.

Скільки б ми там ще стояли, якби не рипнули двері будинку й звідти не виглянула задоволена фізіономія Джейкоба, я не знала. Але це різке втручання в такий особливий момент змусив нас відсторонитися один від одного.

На щоках Алекса розцвів рум'янець. Він ще раз глянув мені в очі, ніби вибачаючись, й махнув хлопчику.

- Зараз йдемо, став чайника! - віддав розпорядження він.

Хлопчик активно закивав та й зник. Чи бачив він, що відбувалося тут, було загадкою. Але я була більш ніж впевнена, що не випадково він так голосно відкрив двері.

Варто було цій цікавій русявій маківці сховатися, як Алекс обернувся до мене й приклав палець до губ. Після чого кивнув мені та пішов додому.

Я так і не зрозуміла, що означав його жест, але пішла за ним. Будь-якого випадку, залишатися одній зовні я не планувала.

Тут все виглядало так само, як і минулого мого візиту. Хіба що, тоді не було крику Тіффані, який був адресований Джейкобу за згорілий рушник.

- Як можна було покласти його на включену плиту? - кричала блондинка на весь будинок. - Тебе що, не вчили, що вогонь це небезпечно? Кинув на плиту та пішов їх гукати. Я що тобі казала?