Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

— Але в цій штуці ми нікого не знайдемо, хіба що наїдемо на неї.

— Що відбувається? — ще раз спробував я.

— Люсі зникла, — нарешті відповів Марсело — відсторонено, наче людина, яку питають: «Що я пропустив?» — під час перегляду фільму. — Ніхто не бачив її відучора.

І справді, Марсело вдалося так швидко мене спіймати, бо він уже був на парковці — перевіряв, чи на місці автівка Люсі. Мабуть, саме тому Евонни й Одрі тут не було: вони розділилися для пошуків.

Ходячий Білборд обвів нас поглядом.

— Перепрошую за таке запитання, але що, в біса, тут сталося? Джул, треба їхати в Джиндабайн.

— Це Ґевін. — Джульєтт узяла його за лікоть. Схоже, вони добре одне одного знали — мабуть, не мали вибору, працюючи на одній горі. Утім, вони не були дуже близькими друзями, інакше Джульєтт розповіла б йому про вбивство Майкла — Ходячий Білборд достоту про це не знав. — Хуртовина посилюється, і снігохід… — Джульєтт лагідно поплескала долонею по кабіні танкобуса, який лунко, металево бемкнув. — …є нашим єдиним варіантом. Ґевін запропонував відвезти нас.

— Але їхати треба зараз, — озвався той, стривожено позираючи на небо.

— Без Люсі? — запитала Ерін.

— Довго думати немає часу, — знизав плечима Ґевін. — У вас тут є поліцейські. А я сам по собі. Мені треба подбати й про своїх людей.

— Тут лише один коп, — виправив Марсело. — І то… Слухайте, їдемо або ми всі, або ніхто. Ми родина.

Мені було дивно таке від нього почути. Зрештою, Люсі була його невісткою, та й то колишньою, хоча я знав, що Ґарсії розставляють частини своїх складних прізвищ в іншому порядку, ніж я звик. Але якщо проблеми із законом були суто каннінґемською рисою, то штраф за перевищення швидкості, який підхопила Люсі дорогою сюди, можна було вважати її обрядом посвячення. Може, вона все-таки була однією з нас.

— Я дуже вдячна, що ти приїхав, — сказала Джульєтт. — Але ми не можемо залишити її тут. Принаймні спробуймо пошукати. Я буду твоєю боржницею.

— Шоти?

— Шоти. Як заведено у Вістлерів.

Спогади про якусь бурхливу гулянку так надихнули Ґевіна, що його окуляри аж змінили відтінок.

— Гаразд, то хто їде зі мною?

— Я, — озвався Енді.

Мене геть не здивувало, що брутальні феромони новоприбулого молодика пробудили дещо давно забуте в сумній душі чоловіка середнього віку. Або, може, він хотів зробити щось корисне. Чи просто покататися в тій дивній штуковині.

Ерін штурхнула мене попід ребра. «Хтось із нас мусить поїхати».

— Я теж поїду, — сказав я.

Ґевін, який, схоже, помітив мене лише зараз, простягнув мені рукавицю з логотипом «Норт фейс» для привітання. Я показав йому свою, квітчасту, чемно відмовляючись від рукостискання.

— Крута рукавиця, чуваче, — сказав він.

Кроуфорд ступив крок до снігохода, сподіваючись поїхати з нами, але Джульєтт заступила йому шлях.

— Вам варто лишитися тут і контролювати ситуацію. Ерін, Марсело… допоможіть Евонні й Одрі обшукати решту готелю. Софіє… — Джульєтт зміряла її поглядом. — …якщо чесно, тобі краще прилягти. — Сестра вдячно кивнула. — Ґеве, я поїду з вами й погляну на ті папери. Я знаю, чого ти хочеш. — Мабуть, вона помітила, як знову спалахнули його окуляри. — Але не нахабній. Просто гляну. Ернесте, Ендрю, застрибуйте.

Мене приємно здивувало, що Джульєтт знає наші імена, і я сказав про це. У відповідь вона знизала плечима й мовила лише, що з таким мізером гостей їй зовсім не складно всіх запам’ятати. Я всміхнувся на це, хоча в ситуації не було нічого веселого. По правді, я був радий, що вона їде з нами.

Ґевін обійшов свою страхітливу машинерію і відчинив дверцята. Ми видерлися невеличкою драбинкою на три щаблі, поки наш водій умощувався на своєму місці. Те, що було всередині, навряд чи можна було назвати салоном: замість сидінь там були лише дві сталеві лавки вздовж стін. Ми наче опинилася в морозильній камері — нещадний холод боляче стискав грудну клітку. Тхнуло бензином. Підлога дрижала від ревіння двигуна. Ґевін совав туди-сюди ручку перемикання передач завбільшки з гілляку.

Снігохід м’яко посунув між будівлями, а тоді Ґевін натиснув на газ, і тепер нас кидало по салону. Я вчепився в сталеву перекладину над вікном і спробував глянути крізь укрите памороззю скло. Ґевін мав рацію — у нас було більше шансів збити Люсі, аніж побачити. Зважаючи на гусениці, ми могли б навіть не відчути, якби її переїхали. Снігу намело стільки, що від доріг не залишилося жодного сліду.

Я вийняв з кишені навігатор з автівки Марсело. Він працював на сонячній батареї, але, на щастя, заряду ще трохи лишилося. Навігатор увімкнувся, і я взявся шукати в меню історію поїздок. Завантажилась простенька мапа. Комплексу «Скай лодж» на ній не було — лише крихітна стрілочка посеред порожнечі. Я зменшив мапу, поки не знайшов найближчу дорогу. Зелена лінія починалася від знаку «Пиво!» (здавалося, він був за тисячі кілометрів і років звідси) і вела спершу в бік Джиндабайна, а потім — я спантеличено почухав щелепу — огинала гору й сповзала в долину по той бік хребта. Судячи із запису камери Джульєтт, Марсело не було шість годин. Поставало питання: що він робив у комплексі «СуперШред» інші чотири?

— Це безглуздя, — гукнув Енді за п’ятнадцять хвилин.

Ми здолали вже, мабуть, половину схилу. Я бачив невеликий світлий ореол — прожектор на верхівці підйомника, — але більше нічого. Окрім того, на такій висоті схил був уже голий — жодного скелястого виступу, жодного дерева.

Ніхто не відповів Енді, тож він поплескав Джульєтт по плечу й повторив:

— Це безглуздя, кажу. Сніг давно замів сліди. Та й треба бути божевільною, щоб піти так далеко в таку погоду.

— Мусимо спробувати, — озвалася Джульєтт. Ми наче перегукувалися, сидячи в багажному відділенні літака. — З долини здається, що підйомник дуже близько, та й схил не такий крутий, як насправді. Що, як вона не змогла відкопати свою машину й вирішила, що підійметься пішки? А вже на півдорозі зрозуміла, що не дійде?

— Або вийшла на дорогу, щоб спіймати автівку, — додав я.

— Саме так.

— Але чому вона… — Снігохід підскочив, вибиваючи слова з грудей Енді, але вже за мить він сформував нові: — …взагалі вийшла в таку хуртовину?

— Може, злякалась, — припустив я.

Енді кивнув.

— Вона здавалася наляканою, коли Софія показала їй те фото.

Я подумав, що Люсі просто приголомшив вигляд мертвого чоловіка, але, може, Енді мав рацію. Вона тоді дуже розхвилювалася й одразу пішла геть. Що, як то була погроза з боку