Читати книгу - "Талiсман"

Папуга говорив сам до себе, розважаючи тим дітей, — та, попри власну зачудованість, Джек помітив, що діти не виглядали ні приголомшеними, ні навіть просто здивованими, хоч вони і приділяли багато уваги папузі. Вони не скидалися на малюків, які дивляться свій перший фільм, прирісши до крісла з квадратними очима. Радше це були дітлахи, що отримували регулярну порцію мультиків у суботу зранку. Це було захоплення, так, але не зовсім нове. Та й кому дива набридають швидше, ніж наймолодшим?

— Баррррк! Наскільки високо вгорі? — запитала Східна Голова.

— Настільки ж, наскільки низько внизу, — відповіла Західна Голова, і діти загиготіли.

— Ґраааак! У чому полягає велика таємниця знаті? — запитала Східна Голова.

— Королю з короною все життя стояти, а простому чоловіку — ніч простояти, і то добре! — нахабно відповіла Західна Голова. Джек усміхнувся, і кілька старших дітей засміялися, але молодші виглядали збентежено.

— А що в буфеті у місіс Спретт? — знову поцікавилася Східна Голова.

— Те, що жоден чоловік не має бачити! — відповіла Західна Голова; і хоча Джек нічого не зрозумів, інші діти зайшлися шаленим реготом.

Папуга врочисто переставив лапи на жердині й лишив послід на соломі під нею.

— А що до смерті налякало вночі Алана Дестрі?

— Він побачив, як його дружина — ґрррроук! — вилазила з ванни.

Фермер ішов геть, а одноокий продавець і досі тримав півня. Він сердито повернувся до дітей.

— Забирайтеся звідси! Забирайтеся, а то як надаю вам по дупі!

Діти розбіглися, і Джек погнався з ними, кинувши останній вражений погляд через плече на чудернацького папугу.

4

В іншому наметі Джек віддав дві дерев’яні ланки за яблуко і ківш молока — найсолодшого, найсмачнішого молока з того, що він коли-небудь куштував. Джек подумав, що якби там, удома, було таке молоко, то всі «Нестле» і «Герші» збанкрутували б за тиждень.

Він саме допивав молоко, коли побачив родину Генрі, що повільно йшла в його напрямку. Він віддав ківш жінці в наметі, яка швидко вилила рештки у велике дерев’яне барило, що стояло за нею. Джек наддав ходи і, витираючи молочні вуса, з тривожною надією подумав, що ніхто з тих, хто пив із ковша до нього, не хворіє на проказу, герпес чи щось іще на кшталт того. Та він чомусь подумав, що таких жахливих речей тут не існує.

Джек вийшов на головну вулицю ярмаркового містечка і пішов повз мімів, повз двох товстунок, що продавали горщики і сковорідки («Територіальний “Таппервер”»[124], подумав Джек і всміхнувся), повз дивовижного двоголового папугу (його одноокий власник зараз відкрито жлуктив з глиняної пляшки і, дико походжаючи з одного краю намету в інший, тримав за шию обдовбаного півня й войовниче кричав на перехожих — Джек побачив, що праву кістляву руку чоловіка вкриває жовто-білий послід, і скривився), повз відкритий майдан, на якому зібралися фермери. Хлопчик зацікавлено зупинився там на хвильку. Багато хто з них палив глиняні люльки, а ще Джек побачив, як кілька глиняних пляшок, схожих на ту, якою трусив продавець птахів, переходили з рук у руки. У довгому, порослому травою полі чоловіки штовхали каменюки ззаду великих патлатих коней із похиленими головами та м’якими дурнуватими очима.

Джек пройшов повз намет із килимами. Продавець побачив його і підвів руку. Джек звів свою у відповідь і подумав був крикнути щось на кшталт «Користь із того май, та не зловживай!», але вирішив, що краще не треба. Раптом хлопчик збагнув, що йому дуже сумно. Відчуженість і відчуття власного відсторонення знову охопили його.

Він дійшов до роздоріжжя. Шляхи, що вели на північ і на південь, здавалися трішки ширшими за путівці, а Західна Дорога була дуже широкою.

«Старий добрий Джек-Мандрівник, — подумав хлопчик і спробував усміхнутися. Він розправив плечі й почув, як пляшка Спіді легенько дзенькнула об люстерко. — По територіальній версії “Інтерстейт-90” крокує Джек-Мандрівник. Ноги, не підведіть мене тепер!»

Він знову рушив уперед, і невдовзі величні, замріяні простори проковтнули його.

5

Чотири години по тому, коли вже було далеко по обіді, Джек умостився у високій траві край дороги і дивився на гурт чоловіків — з такої відстані вони видавалися лишень трішки більшими за жуків, — які лізли на високу, давню на вигляд вежу. Він обрав це місце, щоб відпочити і з’їсти яблуко, бо саме тут Західна Дорога пролягала найближче до вежі. До неї досі лишалося щонайменше три милі (а може, й більше, бо через надприродну прозорість повітря було надзвичайно складно оцінювати відстані), та Джек її бачив уже з годину.

Джек з’їв яблуко, розслабив утомлені ноги й замислився, що ж то могла бути за вежа, яка стояла самотою посеред поля в морі трав. І, звісно ж, йому було цікаво, навіщо люди дерлися на неї. Відколи Джек покинув ярмарок, вітер не вщухав, а вежа розташувалася від Джека з підвітряного боку, та варто було легковію стихнути хоч на мить, як хлопчик чув, що люди на вежі перегукувалися одне з одним… і сміялися. Звідти лунало багато сміху.

За п’ять миль на захід від ярмарку Джек пройшов крізь село — якщо, звісно, ваше визначення села поширюється на п’ять крихітних хатинок і одну крамничку, яка, вочевидь, уже давно була зачиненою. То були останні людські поселення, які він бачив між тоді і тепер. Перш ніж помітити вежу, Джек почав замислюватися, чи не досягнув він уже Зовнішніх Форпостів, сам про те не знаючи. Він добре пам’ятав, що сказав капітан Фаррен: «А далі, за Зовнішніми Форпостами, вона йде в нікуди… або в пекло. Я чув, що навіть Сам Господь ніколи не потикається за Форпости…»

Джек злегка затремтів. Та насправді він не вірив, що зайшов аж так далеко. Наразі він не відчував тієї тривоги, що постійно посилювалася перед тим, як він пірнув у ліс із живими деревами, намагаючись сховатися від диліжанса Морґана… ті живі дерева зараз видавалися йому моторошним прологом до всього пережитого в Оутлі.

Приємні емоції, якими він повнився, відколи прокинувся в теплі та затишку соломи і аж до миті, коли