Читати книгу - "Три листки за вікном"

звикали до темряви, і довкола поступово прояснювалося. Вливав мерехтливе сяйво місяць, котрий спинивсь у горішній круглій шибочці і майже всю затулив. Петро дивився на той місяць – холодне величезне око, що пильно світило до нього, і йому здавалося, що розтає тут, на ложі, мов шматок криги. Стає все тонший і тонший, крихкіший і безтілесніший, от-от має зникнути з цього світу, не лишивши після себе нічого, навіть води. Був тільки тінню у світі, яка існує, доки світить сонце. Не мав тіла і не мав думок. Ставав тільки темним окреслям чогось більшого, якогось себе незвіданого, себе неймовірного та живого.

– Спи, – сказала крізь сон жінка. – Дасть бог, скінчиться наша мука і знову заживемо по-людському.

– Я до тебе нічого не маю, – сказав чи подумав він, – але здається мені часом: якийсь гад поселивсь у нашому домі.

Він прислухався сторожко і почув у глибокій тиші, що покривала хату, обережний шерех. Щось велике, сухе й шарудяве повзло по долівці, прямкуючи просто сюди, до полу, щось чорне й непрозоре, щільне і слизьке, що пахло пітним чоловічим тілом, щось лускате, безноге й безконечне, як ніч. Він розширював очі і нерушно лежав навзнак.

Місяць почав меншати й меншати, начебто набридло йому стояти близько до землі, а захотілося політати в небесах, і летів він все далі й далі в глибину, до тієї зірки, що завжди його супроводить; десь там вони зустрінуться, де він зможе бути однакового з нею розміру. І ось уже він став такий, як зірка, на той рух усі інші зорі відсунулись у глибінь, через те й сталося те диво: небо зовсім почорніло, і палали на ньому лише дві зірки. На те непрозорою тьмою покрилася вся земля, а може, під цю хвилю всі на ній заснули, і в темряві трісло одне з гадючих яєць, покладених неподалік Петрового дому, – з нього вилізло маленьке чорне гаденя. Воно поповзло просто на Петровий город, і, повзучи, росло й більшало, і, доки дісталося до Петрового порога, стало-таки велике, сухе й шарудяве. І вповзло воно в хату, де звело голову і принюхалося. Почуло запах недоїдених вареників на столі і запах травнику, хоч штоф і було заткнуто, вилізло по-домонтарському на лаву і, сівши на стіл (мусило вигнути для цього довге, звинне тіло), витягло закривку, перехилило штоф і налило травнику. Випило, як п'є безрукий, бо й 'було безруке, тобто узяло чарку в губи і перекинуло в себе. Після того поцмакало смачно і схопило чимдуж вареника, щоб з'їсти. Так воно пило й заїдало, доки не лишився порожній штоф і доки не з'їлись усі вареники, тоді сито відригнуло й зітхнуло. Дивилося п'яними очима й шукало, чого б з'їсти тут іще. Побачило висунутого з печі горщика і, скочивши з лави, поповзло туди. Тут і справді були вареники, і воно вклало і їх. Тоді підповзло до полу, де спав Петро з жінкою, і затишно вмостилося поміж них.

5

– Таки не моя вина, що ми бездітні, – сказала Гайдучиха, і він зустрів ті слова настороженим, болісним і тріпотливим поглядом.

– Дивишся, наче я винувата, – заплакала раптом жінка, і сльози густо посипалися з її очей.

– Навіщо ж ти його прийняла? – спитав він.

– Бо ти не сказав нічого проти, – прожебоніла жінка. Петро сидів на лаві, спустивши голову.

– То от як він забирає в мене борг, – сказав незнайомим, здавленим голосом. – Хоче, щоб його дитину вигодували.

– А може, це бог захотів, щоб не жили ми бездітно, – несміливо обізвалася жінка. – І добро наше встеріг, і дитину послав…

Петро шумко звівсь із лави, ніздрі його тріпотіли.

– Бог, кажеш? – спитав з такою люттю, що жінка відступила злякано. – Бог на гріх не штовхає. Бог карає за гріх.

– Я не те сказала, – прожебоніла жінка.

– Не те?! – закричав він, схопивши її за барки і затрусивши. – Бо не казав я тобі його приймати!

– Але ж не забороняв?

– Не забороняв, бо хотів, щоб ти це на себе взяла. Щоб ти сама згодилася жити у злиднях, але з честю!

Тоді вона впала перед ним на коліна і звела заплакане, перекривлене лице.

– Убий мене, Петре. Я думала, для тебе це чиню, щоб жили ми по-людському. Гадала, минеться це і спливе з нас, як вода.

– Це не вода, а смола, – сказав він, відходячи. Опустив руки і знову став задуманий. Знову подивився на неї затуманеним, погаслим поглядом і впустився на лаву, віддихуючи. Тоді звів на неї очі: і досі стояла навколішки серед хати й ламала з розпуки пальці.

– А не чуєш вночі якогось шамотіння? – спитав насторожено.

– Та бог з тобою, Петре! Якого там шамотіння?

– Майже щоночі прокидаюся, – сказав він так само насторожено. – І чую, щось таки вповза в нашу хату, начебто гад…

– Я нічого не чула, – похитала вона головою і подивилася на нього перестрашено.

– То, може, це мені причулося, – сказав полегшено. – Ніч, то й сниться казна-що!

– Звісно, сниться, – сказала жінка, зводячись. – Думаєш про це весь час, от воно й привиджується.

– А ти про це не думаєш? – спитав знову насторожено. – Нічого тобі не сниться?

Вона махнула болісно рукою і почала поратися біля печі. Петро встав, підтяг на штанях очкур, бо дуже вихуд за цей час, аж штани на ньому не трималися. Пішов до дверей, однак спинився й засвітив гарячими очима.

– Я одного боюся, жінко. Чи не той це, про якого згадувати в хаті не годиться?

Жінка відсахнулась і злякано перехрестилася.

– Та бог з тобою, чоловіче! – згукнула вражено. Тоді обличчя його стало хитре й лукаве, а очі примружилися.

– А ти перевір його, перевір!

– Як же це перевіриш?

– Дряпни його чи вріж… Подивися, чи не чорна тече в нього кров.

6

– Ось і добре, що тебе побачив, – сказав Тиміш Мохна, вступаючи у хвіртку. – А то домовилися знатися поміж себе, а ти мене як чумного обходиш…

Тиміш підморгнув Петрові, а той безрушно стояв серед двору й тільки дивився.

– Отож запрошую тебе і жінку твою на погуляння, – сказав весело Тиміш і провів рукою в напрямку свого двору. – Вже я й музик запросив: Михайла Базавлука і Карпа Василенка. Юсько Корнієнко в мене гостює, Клим Стокоз і фактор індукаторський Стефан.

Петро подивився на Тимоша здивовано й зацікавлено. Брови його зламалися, а очі стали тихі, майже голубі.

– Щось хотів спитати, Петре? – глянув на нього Тиміш.

– Чи вже казала тобі моя жінка, що дитину від тебе матиме? – спитав Петро скоромовкою.

– Вже і ти знаєш, –