Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

Перше, що він сказав: її донька в безпеці. Вона спить. Якщо Анжела добре поводитиметься, він дозволить їй побачитися з нею.

А потім вона пригадала стукіт у двері, чоловіка, що виманює її з квартири, збрехавши про напад астми у його доньки…

«Чи знатиме хтось, якщо я помру?»

А він був у піднесеному настрої від того, що перейшов до реалізації свого Грандіозного плану…

Анжела виглядала слабкою, схвильованою, та начебто розуміла, що з нею все гаразд і хто такий Еліот. Її погляд, цілком нормальний, постійно слідував за ним по кімнаті, і це заспокоювало Еліота. Він подумав, що найгірша, найскладніша перешкода вже позаду. Прийняття і все таке.

Вона обернулася і скосила єдине око, яке не розпухло так, що вже не відкривалося. Дивилася в кімнату, тьмяно освітлену відкритим каміном. Це могла бути додаткова кімната звичайної квартири: оббиті стільці з високими спинками в двох кутах, настільні лампи обабіч ліжка під балдахіном.

Штатив із дерев’яним проектором, спрямованим у бік каміна.

Цікаве видовище, і навіть більше того. Вона була наче сонна. Сорочка Еліота була завелика для неї, одне плече оголилося, волосся спадало набік. Нічого брудного, зовсім ні. Еліот був у захваті бачити її такою. Наче вона знала, хто її господар. Це породжувало в ньому різні думки.

Вона розмовляла хрипким тихим голосом. Сказала, що їй холодно. Еліот дістав куртку. Натягнув їй на плечі, розгладив і відпустив. І, роблячи це, м’яко торкнувся її рук, і обоє відчули холодок уздовж хребта.

Він прив’язав її. Жінка не опиралася. Сказав, що залишиться з нею і відтепер доглядатиме її.

Вона знову почала плакати. Це був не звичайний плач — вона просто сиділа з байдужим обличчям, і її очі наповнювалися сльозами, наче вона не усвідомлювала цього. Потім вона сказала: — Будь ласка, не вбивайте мене.

А Еліот відповів:

— Я не збираюся тебе вбивати.

І посміхнувся їй.

— Не будь дурненькою, — сказав він. — Ти моя споріднена душа. Нам долею призначено жити довго й щасливо разом.

— Я нікому не скажу, будь ласка, відпустіть мене, будь ласка, я нікому не скажу.

Жодної відповіді.

— Будь ласка, не вбивайте мене, — і потім знову: — Будь ласка, не вбивайте мене.

І знов те саме, і так щоразу, хоч Еліот і казав їй припинити. Та, схоже, вона його не чула.

Не розуміла.

Здавалося, що зараз слушна мить. Тож він установив проектор зі старовинними фільмами, знайденими у підвалі.

— Я маю для тебе подарунок, — сказав він. Знадобилося кілька спроб, але врешті він упорався — світло пригасло, проектор застукотів. Порошинки затанцювали в промені світла, що прорізав темряву. Наче в доктора Франкенштейна, прожектор торкнувся білого полотна на стіні, й екран ожив. Еліот наспівував «Дан, да-да-дан, дан-дан-дан» — вступну тему «Двадцятого століття Фокс». І коли паперова плівка, клацнувши, запрацювала, кімната перетворилася зі спальні на Царство Тіней.

Яке ж це було диво — бачити тіні на стіні. Просто тут, у себе. Майже так само живі, як тоді, коли їх зафільмували.

— Ти колись бачила що-небудь аж таке прекрасне? — спитав він.

Вона заворушилася й нарешті побачила проекції на стіні. Вони були крупнозернисті, наче спроектовані на піску, і повільні, наче їх теж викрали і грубою силою тримали на місці, змушуючи постійно рухатися всупереч їхній волі.

Анжела була збентежена. На стіні маленька дівчинка сиділа перед рядом дзеркал, дивлячись сама на себе з виразом мовчазного жаху на обличчі. Поряд із нею сидів вусатий чоловік, також дивлячись у дзеркала. Дівчинка виглядала наляканою до безумства — або вона була пречудовою актрисою, або ніяке це було не кіно.

«Що це, чорт забирай, таке?»

За мить дівчинка заспокоїлася, і вони з чоловіком обоє заплющили очі. А за кілька секунд розплющили їх знову. Тепер дівчинка виглядала добре. Чоловік здавався дезорієнтованим, але спокійним.

У кадр увійшов інший герой. Він був одягнений у все чорне і виглядав молодим, із обличчям юнака. Чоловік у чорному розв’язав дівчинку. А тоді дівчинка всміхнулася, так, наче все це було її задумом, і вийшла з кімнати в ніч. Чоловік у чорному теж пішов, покинувши вусатого чоловіка самого. Все це дуже спантеличувало.

Ще один персонаж з’явився на екрані. Його руки досі були стягнуті мотузками — певно, він був зв’язаний десь за кадром. Опустився на коліна перед вусатим. Обидва плакали. Екран згас.

Еліот зупинив проектор і дбайливо вийняв із нього коток плівки — м’яка, наче папір. Щось таке старовинне і чисте. Це була ідеальна можливість. Він опустився на коліно перед нею, наче тримаючи в руках весільну обручку.

— Це тобі. Відчуваєш, яка тепла, любове моя.

Вона виглядала збентеженою.

«Але так діє на людей прекрасне», — подумав Еліот.

Вона прошепотіла: «Дякую», — і заплющила очі. Еліот поклав коток до кишені її куртки. Це буде символ їхнього кохання і всіх тих дивовижних речей, що настануть.

Продзвенів дверний дзвінок, луною розносячись з того кінця передпокою до заґратованих вікон кімнати, силою вриваючись у затемнену квартиру. Еліот відчув у горлі ком і мало не підстрибнув.

Він мав знати, що це станеться.

Подумки програвав усе, що робитиме в такій ситуації. Був готовий до неї.