Читати книгу - "Хрещений батько"

– Твоя доброта, твоє бажання допомогти цій бідній удовиці засоромили мене, і я хотів би показати, що у мене також є ще християнське милосердя. Її плата й надалі залишається такою, як була.

Усі актори добре розіграли цю комедію. Віто доливав вина, послав по тістечка, тис панові Роберто руку й вихваляв його чуйне серце. Пан Роберто зітхнув і заявив, що знайомство з таким чоловіком, як Віто Корлеоне, повернуло йому віру в людей. Врешті вони насилу розпрощалися. Перепуджений пан Роберто, ще не вірячи у свій порятунок і відчуваючи, що тіло від переляку й досі труситься як драглі, зупинив таксі, дістався додому в Бронкс, заліг у ліжко і три дні не потикав носа до своїх житлових будинків.

Тепер у своїй окрузі Віто Корлеоне був «шанованою людиною». Про нього пішла слава як про члена сицилійської мафії. Якось один чоловік, що збирав у себе в умебльованому номері картярів, прийшов до нього й самохіть зобов’язався сплачувати щотижня двадцять доларів «за дружбу». Він лише просив його один-два рази на тиждень навідуватися під час гри, аби гравці зрозуміли, що вони перебувають під його захистом.

Власники крамниць, які мали мороку з молодими злодюжками, також клопоталися про його заступництво. Віто погоджувався й отримував належну винагороду. Невдовзі у нього вже був величезний, як на ті часи і на ту місцевість, прибуток – сто доларів на тиждень. Оскільки Клеменца й Тессіо були його друзями й партнерами, він частину грошей віддавав їм, навіть без їхнього прохання. Згодом Віто вирішив узятися разом із товаришем дитинства Дженко Абандандо за імпорт маслинової олії. Дженко вів бізнес – імпортував олію з Італії, купуючи за відповідну ціну і зберігаючи на батьковому складі. Дженко мав належний досвід у цій частині справи. Клеменца й Тессіо були продавцями. Вони навідувалися в кожну італійську продовольчу крамничку спочатку на Манхеттені, потім у Брукліні, а згодом ще й у Бронксі й переконували власників, що варто закуповувати лише олію фірми «Дженко пура». (З притаманною йому скромністю Віто Корлеоне відмовився наректи підприємство своїм ім’ям). Зрозуміло, Віто мав бути на чолі цієї фірми, оскільки він постачав переважну частину капіталу. До нього також зверталися в надзвичайних випадках, коли розмови Клеменци й Тессіо з якимсь крамарем ні до чого не призводили. Тоді Віто вдавався до свого неабиякого хисту переконувати.

Отже, протягом кількох наступних років Віто Корлеоне тішився життям невеликого бізнесмена, яке його повністю задовольняло. Він присвячував увесь свій час зміцненню комерційного підприємства за умов динамічної господарчої кон’юнктури. Він був відданий чоловік і уважний батько, проте настільки заклопотаний, що не міг приділяти родині багато часу. У міру того як олія «Дженко пура» перетворювалася на найпопулярнішу в Америці італійську імпортовану маслинову олію, його організація розросталася мов на дріжджах. Як кожний спритний гуртовик, він швидко побачив, що дуже вигідно підкошувати конкурентів меншими цінами й відсікати їх від споживача, переконавши крамарів менше закуповувати їхнього товару. І як всякий добрий бізнесмен, він прагнув монополії, вимушуючи конкурентів кинути цю справу або злитися з його компанією. Він почав свій бізнес майже без фінансового забезпечення і, не вірячи в рекламу, покладався лише на усну домовленість. Та й олія його, якщо говорити правду, була нічим не краща від товару конкурентів; отже, він не міг вдаватися до звичайних легальних методів конкуренції. Доводилось покладатися на особистий вплив та на репутацію «шанованої людини».

Ще замолоду Віто Корлеоне став відомим завдяки своєму «умінню переконувати». Він ніколи не погрожував. Завжди вдавався до логіки, що була беззаперечною. Завжди дбав про те, щоб і друга сторона також мала свою частку прибутку. Ніхто не програвав. Звичайно, йому доводилось послуговуватися відомими методами. Як усі обдаровані бізнесмени, він швидко збагнув, що вільна конкуренція – річ марнотратна, монополія ефективніша. Тому він постановив досягти цієї дієвої монополії. На той час у Брукліні були й інші гуртові торговці маслиновою олією – вперті, гарячкуваті люди, не схильні дослухатися до голосу розуму, вони відмовлялися визнавати Віто Корлеоне навіть після того, як він із щонайбільшою терпеливістю, детально пояснював їм що й до чого. Віто Корлеоне змушений був у відчаї розвести руками й послати у Бруклін Тессіо, щоб той окопався там і вирішив цю проблему. Почали горіти склади, олію випускали з цистерн просто на вулиці, і з неї утворювалися озерця на замощених бруківкою припортових вулицях. Один запальний самовпевнений міланець, що вірив у поліцію більше, ніж будь-який святий у Ісуса Христа, навіть пішов до влади скаржитися на своїх земляків-італійців, порушивши тисячолітній закон «омерти». Але ще до того, як цій справі змогли дати хід, той комерсант зник, і його вже більше ніхто ніколи не бачив. Він залишив по собі віддану жінку й трійко дітей, які, дякувати богові, вже всі були дорослі, здатні перебрати на себе батькове діло й порозумітися з компанією «Дженко пура».

Проте великими людьми не народжуються, ними стають. Цю істину було стверджено ще раз у випадку з Віто Корлеоне. Коли запровадили сухий закон і заборонили торгівлю алкогольними напоями, Віто Корлеоне зробив остаточний крок від цілком звичайного, хіба лиш трохи жорстокого бізнесмена до великого дона кримінального світу. Це сталося не за один день і не за один рік, але на кінець часу чинності сухого закону і перед початком великої економічної кризи Віто Корлеоне перетворився на Хрещеного, на дона, на дона Корлеоне.

Почалося все досить банально. На той час у компанії «Дженко пура» вже було шість машин для розвозу олії. Через Клеменцу з Віто Корлеоне зв’язалися італійці-контрабандисти, так звані «халявники», що переправляли спирт і віскі з Канади. Їм потрібні були машини й люди, щоб розвозити свій товар по Нью-Йорку. Вони й підшукували людей – надійних, обережних, а як треба, то рішучих і відважних. Висловлювали готовність платити Віто Корлеоне за машини і за його людей. Плата була така фантастична, що Віто Корлеоне звів до мінімуму торгівлю олією й передав людей і машини майже повністю в розпорядження контрабандистів – торговців спиртними напоями. Він не став зважати на ту обставину, що ці люди супроводили свою пропозицію гарно прихованою погрозою. Вже тоді Віто Корлеоне був настільки зрілою людиною, що не сприймав погрозу як образу, не давав волю люті й не відмовлявся через це від прибуткової пропозиції. Він зважив на їхню погрозу, вирішив, що вона не дуже