Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

— Що?

Я розповів йому про Констанс Реттіген і про її гру.

— Сама в усіх ролях, еге? Ну й ну. Грай гучніше й веселіше, як то кажуть.

Ми вийшли і стали на вітрі край тераси, дивлячись на сліди, що їх уже почало змітати з піску.

— Можна припустити самогубство, — мовив Крамлі.

— Констанс такого не вчинить.

— О боже, ви так з біса певні в людях! Час уже подорослішати. Коли вам хтось подобається, то це аж ніяк не означає, що він без вашого відома не може вкоротити собі віку.

— Хтось був тут на березі, чекав на неї.

— Докази!

Ми пішли по слідах Констанс до самої води.

— Отам він стояв, — показав я. — Дві ночі підряд. Я сам бачив.

— Чудово. По кісточки у воді. Отже, ніяких слідів убивці немає. Що ви ще мені покажете, синку?

— Годину тому хтось подзвонив по телефону, збудив мене й сказав, щоб я пройшовся пляжем. Той невідомий знав, що її будинок стоїть порожній або ось-ось спорожніє.

— Подзвонив по телефону, кажете? Знов-таки чудово. Тепер ви по кісточки у воді, і ніяких слідів. Оце й уся історія?

Певно, я почервонів. Крамлі збагнув, що я сказав йому не всю правду. Мені не хотілося зізнаватись, що я не знімав трубки, а сам помчав сюди, гнаний жахливим передчуттям.

— Добре хоч те, що ви людина цілісна, перодряпе. — Крамлі повів поглядом по білих гребенях хвиль, що розбивались об берег, по вервечці слідів на піску, тоді звів очі на будинок, білий, холодний і порожній серед ночі. — Ви знаєте, що означає цілісність? Сукупність чогось. Сума чисел. Результат додавання. Це не має нічого спільного з доброчесністю. І Гітлер був цілісною натурою. Нуль плюс нуль, плюс нуль буде нуль, і не більше. Телефонні дзвінки, сліди під водою, невиразні передчуття, сліпа впевненість. Усі ці постріли в пітьмі починають діяти мені на нерви. Усе, чи що?

— Ні, чорт забирай! Я маю на оці реального, живого чоловіка. Констанс його впізнала. І я теж, навіть пішов подивився на нього. З'ясуйте, де він був цієї ночі, і матимете вбивцю! А ви…

Голос мені урвався. Я мусив скинути окуляри й стерти зі скелець солону вологу, що заважала бачити.

Крамлі поплескав мене по щоці.

— Ну-ну, не треба. Звідки ви знаєте, а може, той чоловік, хто б він там не був, завів її у воду, і…

— Втопив!

— …і вони поплавали разом, погомоніли, а потім вийшли на берег за півсотні кроків звідси й вирушили до нього. І хто зна, чи не заявиться вона додому на світанку з такою собі усмішечкою на устах.

— Ні, — сказав я.

— Це руйнує всю таємничу романтичність пригоди, так?

— Ні.

Та Крамлі відчув мою непевність.

Він торкнув мене за лікоть.

— Чого ще ви мені не сказали?

— Констанс згадувала, що має неподалік на узбережжі якесь нерухоме майно.

— Ви певні, що вона не подалася туди проти ночі? Коли все, що ви кажете, правда, то хіба не могла вона з переляку знятись і гайнути звідси?

— Її лімузин на місці.

— Люди й пішки ходять, знаєте. От хоч би й ви самі. Перелякана жінка цілком могла протюпати милю на південь по кісточки у воді, отож ми з вами лишаємося ні в сих ні в тих.

Я поглянув на південь: чи не видно десь там постаті гарної жінки, що тікає берегом.

— Річ у тім, — провадив Крамлі, — що ми не маємо ніякої зачіпки до дальших дій. Порожній будинок. Грають старі платівки. Ніякої записки про самогубство. Ніяких ознак насильства. Треба чекати, поки вона вернеться. Та навіть як і не вернеться, справи ще немає, немає corpus delicti.[35] Іду в заклад на відро пива, що вона…

— Краще сходіть завтра зі мною в мебльовані кімнати над каруселлю. Коли ви побачите обличчя того дивного чоловіка…

— О боже. Це ви про отого, про кого я подумав?

Я кивнув головою.

— Про ту «кралю»? — перепитав Крамлі. — Про гомика?..

В цю мить у воді щось лунко хлюпнуло.

Ми обидва аж підскочили.

— Господи, що воно таке? — вигукнув Крамлі, вдивляючись у повите темрявою море.

Констанс повернулася, зрадів я.

Потім і собі втупився в темряву й зрештою сказав:

— Тюлені. Вони часто запливають сюди й граються.

Потім долинуло ще кілька сплесків підряд, і все помалу затихло: невидима морська звірина віддалилась у темряву ночі.

— Хай їм чорт, — мовив Крамлі.

— Проектор у вітальні крутиться, — сказав я. — Радіола й досі грає. В кухні гаряча духовка, і щось там печеться. В усіх кімнатах світло.

— Треба дещо повимикати, поки ця клята халабуда не згоріла.

Ми знов пішли по слідах Констанс Реттіген до її залитої ясним світлом фортеці.

— Погляньте, — раптом прошепотів Крамлі. Він дивився на східний обрій. — Що це там?

Над самим обрієм виднілася тоненька смужка холодного світла.

— Світанок, — відказав я. — А я думав, він ніколи вже не настане.

Вранішній вітер уже змів з піску сліди Констанс Реттіген.

А берегом до нас простував, раз по раз озираючись, містер Шейпшейд із бляшаними коробками з кінострічками під пахвами. Саме в цю хвилину десь там позаду величезні чудовиська зі сталевими зубами, звівшись із моря на поклик біржових ділків, трощили його кінотеатр.

Побачивши мене й Крамлі на терасі будинку Констанс Реттіген, Шейпшейд глипнув на наші обличчя, потім на