Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

— Мавра верховодила?

— Вона!.. Перед нею тепер усі глухі двері відчиняються. Депутат! Урядові нагороди має — орден Леніна і Прапор цей… Трудовий. — Домна Петрівна засміялась. — А все наші яблучка, грушки і бджілки. За них ось і цю штуку Москва прислала.

Домна Петрівна зняла із стіни «штуку», обережно поклала синові на коліна.

Чорна, дорога різьблена рамка, важке скло, білий папір, золоті друковані літери: «Диплом першого ступеня… Маврі Кузьмівні Глібовій… За високі врожаї…» Підписи академіків, карбовані, як на грошах. Червоні печатки. Герб СРСР. Емблема Всесоюзної сільськогосподарської виставки…

Дорофій повісив диплом на місце, сів, надпив із склянки горілки.

— Ну, чим іще порадуєте?.. Сини як поживають?

— Учора поїхали. Все літо були тут: садівникам допомагали, полювали в плавнях, рибалили в протоках, очерет рубали.

— А куди поїхали? Чого?

— Канікули закінчились, от і. поїхали. До Одеси. До інституту. Студенти вони.

— Студенти?.. І Гордій, і Авер'ян?.. Як же це?..

— А отак… Все як слід. Справжні студенти. Стипендію одержують. Славні хлопці. Інженерами будуть. Тут, на Дунаї працюватимуть, греблі і дамби споруджуватимуть.

— Батька хоч згадували?

— Аякже!

— Добром чи…

— Звісно, що скажеш про рідного батька, який пропав безвісти. Жаліють.

— Ну, а Мавра?

— І вона. — Домна Петрівна підсіла до сина, притулила долоню до грудей. — Пече страх? Не сумнівайся.

— І радий би не сумніватися, та не виходить. Сиджу у рідній хаті, а не вірю: чи тут я? Ех, мамо, коли б ви знали, під якими я жорнами побував!

— Нічого, синку! Все забудеться. Ми тебе з Маврою приголубимо, відходимо. Чому стільки років не подавав про себе вісточки?

— Подавав. З Туреччини, з Кіпра, з Єгипту.

— Жодного листа не одержали.

— Застрявали десь. До чужих рук прилипали.

З двору почувся жіночий голос:

— Петрівно!.. Агов, Петрівно, ти вдома?

Дорофій злякано метнувся в боковушку і зачинив двері.

— Тут я, чого галасуєш! — відповіла Домна Петрівна.

Біля тину стояла сусідка Лада Черепанова. Обличчя розчервонілося, сиве волосся розкуйовджене.

— Що там таке?

— Петрівно, біда. Івасик ногу порізав. Дай, будь ласка, йод, бинт. Усі наші запаси кінчилися.

Домна Петрівна мовчки пішла в хату і повернулася з великою бляшаною коробкою.

— Ось тобі аптечка.

— Дякую!

Сусідка побігла. Домна Петрівна подивилась їй вслід довгим задумливим поглядом. Добра, щаслива доля у Лади.

Важко шаркаючи ногами, мати зайшла в хату. З боковушки вийшов Дорофій. Губи його тремтіли.

— Чого людей боїшся, сину? З відкритою душею прийшов до них, а боїшся!..

— Як же не боятися, коли я власної тіні лякаюсь. — Він покосився на диплом. — Почесною дорогою крокує Мавра… Орденоносець! Голова! Краса і гордість Лебединого. Синів у інженери виводить! І навіть неграмотну свекруху підняла. — Дорофій насмішкувато глянув на матір. — Яка в тебе посада у колгоспі? Агітаторська? Чи в парторги вийшла?

Густі брови Домни Петрівни насупилися.

— Кажи, що хочеш, сину! Можеш сьогодні всяку дурницю молоти. Стерплю.

— Скажу!.. — Він стукнув долонею по столу. — Невчасно і не до речі воскрес Дорофій Глібов. Повзи назад, зачумлений! Туди, звідки приповз — у ніч, у свою жаб'ячу нору.

— Що ти плетеш?

— Діло кажу, мамо! Чорнотою своєю вашу білизну заплямую, якщо залишусь тут. Знеславлю на весь Дунай. Вірити вам скрізь перестануть. Гордія і Авер'яна студенства позбавлять. Мавру з депутатів виженуть. Ось що я вирішив. Не судилося мені жити з вами під одним дахом. Заховаюсь. Піду в плавні і доживатиму там вік. Нижче болотяної трави, тихіше стоячої води.

— Нудно слухати твої дурниці. Ну й дрімучий же ти, Дорофію. Не такі на Лебединому люди, як ти думаєш. Немає їх, вивелись.

— Облиште, мамо! Не вмовляйте. Не буде вам зі мною щастя.

— Ми не з лякливих. Пожили в щасті, поживемо і в нещасті. Загубимо в одному місці, знайдемо в іншому. — Вона поклала на плечі Дорофію легкі засмаглі руки. — А ось що я вирішила, сину!.. Сьогодні підеш до прикордонників. Нагодую тебе, напою і випроводжу. Прийдеш і скажеш: утікач я, кордон перейшов. Помилують. За Указом.

Дорофій стояв біля стіни наче скам'янілий. Очі заплющені, глибоко запали. Обличчя осунулося, посіріло. Зморшки стягли лоб, щоки.

— Нічого тобі чекати. Іди і винись! — твердо сказала мати, — Іди! Чуєш?

Він повільно кивнув обважнілою головою.

— Чую, — не розплющуючи очей, видушив крізь зуби. — Мамо, а якщо… якщо я не піду?

Домна Петрівна довго не відповідала. Міцно стиснувши темні губи, з болем вдивлялася в сина. Потім тихенько, ласкаво погладила його по неголеній щоці.

— Якщо не підеш… я сама поклонюся властям і скажу: чекає вас мій син, приходьте!

— Ех, мамо!.. Кланяйтесь! Та швидше, а то, чого доброго, передумаю винитись.

Дорофія Глібова на швидкохідному катері привезли до районного відділення КДБ.

Багато він розповів!.. Демонстрував спорядження підводного диверсанта. Давав характеристики учасникам операції «Цуг шпітце», яких добре знав.

Не забув Дорофій і про «Мохача», старого друга

Сисоя Уварова, який мав незабаром приїхати до нього в гості.

— «Мохач?» — запитав Шатров. — Хто він? Звідки і коли його чекає Уваров? Які в нього завдання?

Дорофій винувато глянув