Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

Я люблю дорогу. І ця дорога — особлива. Можливо, нею я повертаюсь у дитинство. Я знаю, це звучить сентиментально, але насправді так воно і є. Я бачила багато доріг. Я бачила багато сонць і хмар. Але такого сонця я не бачила більше ніде. І жовті плантації соняшників — я вже забула, як вони пахнуть. Соняшники в Канзасі і тут — це, панове, дві великі різниці. Тут я колись уміла відчувати смак життя, і це відчуття повертається.

Я спиняюсь на узбіччі й відчиняю дверцята. Посиджу, перекушу, помилуюсь пейзажем. Я пам'ятаю, як ми з тіткою Розою їздили на закупи до обласного центру. Там хоч іноді можна було дістати те, що було потрібне. З гіркою бідою взявши квитки, ми всідалися в біло-червоний «Ікарус», і він повагом рушав. Я завжди чекала того моменту, коли залізобетонна конструкція напису «НІКОПОЛЬ» залишиться позаду й автобус вирине на трасу. Мені подобалося все: і швидкість, якої набирав автобус, і позивні радіо, і те, як вітаються між собою водії, коли зустрічний автобус на мить порівнюється з нашим, — піднімають руки у привітальному жесті. Я вбачала в цьому якесь особливе дорожнє братство. Зрештою, так воно, мабуть, і було.

Та найдужче мене зачаровував вид із вікна. Повз мене проносилися села, сади, ферми й поля. Поля я любила найдужче — і осінню зорану ріллю, і весняну свіжу зелень, і літні золотисті масиви. Мене навіть дратувало, коли на зміну їм знову виринало якесь сільце. Чи вже тоді я відчувала, що колись мене покличуть до себе духи лісів і доріг? Брехня, нічого такого я навіть не уявляла. Просто мені подобалось, от і все.

Повз мене, ревучи, пролітають машини. Навіть машини тепер інші — ретельно зібрані німецькі, бездоганні японські, а також американські, потужні й надійні. Мабуть, місцеве машинобудування так і лишилося неякісним. Як у тому старому анекдоті: усе, що ви робите руками, виходить дуже погано. Хоча… оцей батончик місцевого виробництва дуже смачний.

Біля мене гальмує темно-синій «форд».

— Потрібна допомога?

Чоловік дивиться на мене приязно і співчутливо. Цікаво, якщо я почну говорити, в мене буде акцент? Кажуть, що в усіх, хто довго прожив за кордоном, він так чи інакше з'являється. Але в мене ідеальний слух.

— Ні, дякую. Просто спинилася відпочити.

Здається, немає акценту. Чи то тільки здається?

— А, зрозуміло… А я собі дивлюся — ти сидиш, сумуєш. Думав, може, обламалася, а сервісу не докличешся. Ну, бувай.

— Щасливої дороги.

Він зривається з місця і мчить далі, шосе порожніє. Я виходжу з машини і роблю інвентаризацію. Що ж, колеса не спущені, машину нещодавно помили, в салоні чисто, та машина не нова, нею користувалися. Щоправда, дбайливо, але все ж користувалися. У багажнику, крім купленого мною мастила, лежать інструменти. Непоганий набір, одначе. У бардачку, крім грошей, лежить кілька касет і атлас автомобільних доріг. А під переднім сидінням має бути (і хай тільки його там немає)… ні, все гаразд. Револьвер «Сміт і Вессон», герберівський ніж і кілька коробок патронів. А також польовий бінокль і чотири гранати. Мені б іще штурмову гвинтівочку М-16 і кулемет Томпсона — отой, шестиствольний… Але я усвідомлюю нездійсненність своєї мрії.

Узагалі, на мій погляд, уся ця витівка з моєю поїздкою сюди — величезна дурниця. Не такий Курт дурний, аби лізти до цієї країни. Кого він тут буде тероризувати? З того, що розповіла мені Бартон, я зробила один висновок: якби Курт погрожував висадити в повітря навіть усю цю країну повністю, її президент і компанія й пальцем би не ворухнули, аби цьому запобігти. А якби все це сталося, то масову загибель громадян обставили б як алергічну реакцію на амброзію. Куртові тут нецікаво. Життя громадян цієї країни нічого не варті. Власне, така місцева національна традиція, і в цьому плані нічого не змінилося, просто стало відвертіше. А кого соромитись? Кожен сам за себе.

Я вдихаю запах поля. Знаєте, кожна країна має свій запах. Америка пахне политими й підстриженими газонами, фаст-фудівськими їдальнями, фальшивим яблучним пирогом і метушнею розпродажів. Мексика смердить потом, гарячим піском і мескалем. Африка… о, там багато чого є. І леви, чорт забирай, я весь час там боялася левів. А пахне там свіжопофарбованими тканинами, хворобами, зброєю і сексом. Усе це приправлено кров'ю та густою кукурудзяною кашею. Я не люблю Африки. Я більше не повернуся туди.

Джунглі Південної Америки мають солодкий присмак свободи, сонця, папуг і кокаїну. Якщо маєш мачете — не пропадеш. Якщо маєш іще й автомат — твоє буде зверху. А якщо ти ягуар, то там твій дім. А Україна… Мені здавалося, що я пам'ятаю, як вона пахне: ранковим хлібом і чергами по масло (200 грамів в одні руки), кленовим цвітом і вологими тополиними сережками, калюжами з бензиновою веселкою і мандаринками під Новий рік. Але було й інше. І ось це інше тепер знову зі мною: запах розпеченого асфальту, порохняви й запиленого споришу на узбіччі дороги. І таке високе блакитне небо, що хочеться дивитися й дивитися. Та я мушу їхати. Якщо вже я тут, я поїду навідати декого. Хай там Бартон ловить Курта, мені немає до них діла. Навіть Ед і Луїс відійшли на задній план. Навіть Ерік. За ким я шкодую, так це за своїм пухнастим тезком. Якби сидів він на передньому сидінні, моя душа раділа б несказанно.

Я беру до рук револьвер. Заряджений? Чудово. Цікаво, а як щодо пристрілки? Я цілюся в простір і натискаю на гачок. Постріл сухий і короткий. Усе гаразд, хлопчик справний, стріляє як слід.

Я сідаю в машину і рушаю. Я можу так їхати і їхати, мені добре тут. Дорога не належить нікому, вона існує поза людською спільнотою. Нею може їхати будь-хто. Тепер їду я, і вона стелеться під колеса моєї машини. І їхати мені так іще години три. Що ж, я згодна. Хоча мені трохи страшно. Країна змінилася, змінилися люди, і я боюся, що все змінилося й там, куди я їду. Я боюся, що це завдасть мені болю.

…Щось із силою б'є машину ззаду. І це «щось»