Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Але ж... але ж він таки видобув енергію кризи.

Це було безпрецедентно. Уперше в житті Айзек повірив у свої ідеї. Тепер залишалося лише довести все до ладу. Було ще немало проблем, але вже іншого й меншого порядку. Основну загадку, ключову проблему усією теорії кризи, вирішено.

Айзек зібрав свої нотатки і святобливо прогорнув декілька сторінок. Не вірилося, що він таке зробив. Ураз в думках почали з’являтися нові плани. «Наступного разу, — подумав учений, — можна використати якийсь із водяникових виробів. Те, що вже й так тримається купи енергією кризи. А це вже набагато цікавіше, можливо, петля таки запрацює...» В Айзека паморочилося в голові. Він раптом ляснув себе по лобі й усміхнувся.

«Треба провітритися, — майнула зненацька думка. — Піду... нап’юся. Побачу Лін. Влаштую собі нічку. Таж я вирішив одну з найнепоступливіших проблем в одній з найбільш суперечливих парадигм науки — я заслужив хильнути...» Він усміхнувся на цей емоційний виплеск і враз посерйознішав. Айзек вирішив розповісти Лін про кризову машину. «Я вже не можу міркувати над цим самотужки», — подумав.

Перевіривши, чи ключі й гаманець на місці, він потягнувся, стрепенувсь і пішов униз на перший поверх. На звук його кроків озирнувся Лубламай.

— Лубе, я пішов.

— І ти називаєш це робочим днем? Ще ж тільки третя.

— Я, друже мій, перевиконав графік, — усміхнувся Айзек у відповідь. — Тому скорочений день. Якщо хто спита, хай заходить завтра.

— Добро, — відповів Лубламай і, махнувши рукою, повернувся до роботи. — Гарного вечора.

Айзек прокректав швидке «бувай».

Він зупинився посеред Веслярського Шляху й глибоко вдихнув, насолоджуючись свіжим повітрям. Тиха вуличка була малолюдною. Айзек весело привітався з парою сусідів і почимчикував у бік Малого Кільця. День був чудовий, а тому він вирішив пройтися пішки до Салакуських Полів.

Тепле повітря сочилося крізь двері й вікна, крізь шпарини у складських стінах. Лубламай на мить припинив роботу, щоб підіткнути поли халата. Щирозубка бавилась із жуком. Конструкт закінчив прибирання і якийсь час стояв у дальньому кутку кімнати, легенько клацаючи. Здавалося, ніби одна з його оптичних лінз вшнипилася в Лубламая.

Незабаром після того, як Айзек пішов, Лубламай встав і, перегнувшись через підвіконня біля його столу, прив’язав червоний шарф до гвіздка в цегляній стіні. Він накидав список закупів на випадок, якщо Чай-Удвох пролітатиме повз. Потім знову повернувся до роботи.

До п’ятої вечора сонце все ще стояло високо, хоча й почало хилитися до землі. Денне світло згущалося в іржаво-брунатну сутінь.

Углибині хитливої лялечки нова форма життя відчула наближення вечора. Майже оформлена плоть тріпотіла й билася в корчах. Десь у надрах недовершеного тіла почалася низка завершальних хемічних реакцій.

О пів на сьому роботу Лубламая перервав голосний гуп за вікном, і, визирнувши, він побачив, як унизу в провулку чіпкою ногою чухмарить голову Чай-Удвох. Вірм глянув угору й гукнув привітання.

— Пане Лублуб! А я тут по ділах літав, бачу — ваша червона шльопавка висить...

— Вечір добрий, Чаю-Удвох, — відповів Лубламай. — Зайдеш?

Він одійшов від вікна, щоб впустити вірма усередину. Той гепнувся на підлогу, недолуго хляпаючи крилами. Його брунатна шкіра гарно мінилася в уламках вечірнього світла. На веселому бридкому обличчі розповзлася усмішка.

— То що робимо, бос? — гукнув Чай-Удвох.

Перш ніж Лубламай устиг відповісти, Чай-Удвох зиркнув туди, де стояла Щирозубка й підозріливо окидала його оком. Він розгорнув крила, вистромив язика й вибалушив на неї витрішкуваті очі. Тваринка чимдуж гайнула геть.

Вірм вибухнув реготом і відрижкою.

Лубламай поблажливо всміхнувсь. Аби Чай-Удвох не відволікався ще далі, він потяг його до столу, де лежав список закупів. Учений дав вірму плитку шоколаду, аби той зосередився.

Доки Чай-Удвох з Лубламаєм сперечалися про те, скільки продуктів вірм подужає нести у повітрі, позаду них щось заворушилося.

У різко згустілих сутінках клітки в Айзековій лабораторії кокон почав коливатися явно не від вітру. Рух усередині тугого органічного мішечка розхитував його гіпнотичними колами. Він крутнувся, потім затнувсь і легенько смикнувся. Усередині пролунав звук — немов рветься тканина, безмежно тихий, надто тихий, аби Лубламай чи Чай-Удвох його почули.

Волокна кокона розсік вологий чорний пазур. Він повільно ковзнув угору, розрізаючи цупкий матеріал з легкістю ятагана. Із рваної діри, мов невидимі нутрощі, полився сумбур незвіданих відчуттів. Рвучкі пориви їх прокотилися кімнатою, викликавши гарчання Щирозубки й змусивши Лубламая з Чаєм-Удвох на мить нервово підвести голови.

З темряви з’явилися кінцівки й вхопилися за краї прорізу. Вони безгучно тисли ізсередини, розриваючи кокон навпіл. Тремтяче тіло м’яко ковзнуло з кокона. Воно було вологе й слизьке, немов у новонародженого маляти.

Якусь хвилину воно лежало, зіщулившись, на дерев’яному дні, слабке й знерухомлене, в тій самій скоцюрбленій позі, в якій перебувало всередині лялечки. Поволі істота стала розгинатися, розкошуючи в несподівано широкому просторі. Наштовхнувшись на дротяні дверцята, вона з легкістю відірвала їх і виповзла на просторінь кімнати.

Вона пізнала себе. Усвідомила свою подобу.

Зрозуміла, що має потреби.

Чай-Удвох з Лубламаєм підвели очі на скрип і тріск дроту. Звук нібито пролунав над ними і пішов далі по кімнаті. Вони перезирнулися.

— Бос, це що? — промовив Чай-Удвох.

Лубламай відійшов від столу. Він глянув на Айзеків балкон, поволі розвернувся й окинув поглядом увесь перший поверх. Тиша. Став, насупившись, глянув на вхідні двері. Подумав, може, звук чувся іззовні.

У дзеркалі біля дверей відбився порух.

Темний силует підвівся з горішньої сходини другого поверху.

Лубламай заговорив, видушивши із себе якийсь тремтячий звук недовіри, страху та замішання, але той моментально й безгучно розсіявся. Чоловік стояв і дивився, відкривши рота, на відображення.

Істота розпукувалася. Як розпукується квітка. Як випростується чоловік чи жінка, зіщулені доти в позі ембріона. Здавалося, ніби розмиті кінцівки істоти гнулися тисячами способів, і вона розправлялась, як паперова фігурка, стоячи й випростуючи руки чи ноги, чи щупальці, чи хвости. Істота, досі згорблена на підлозі, мов собака, встала й витяглася на весь зріст, і виявилася завбільшки як людина.

Чай-Удвох верескнув. Лубламай ще ширше розкрив рота і спробував ворухнутися. Він не міг розібрати обрисів. Лише темна, лискуча шкура і по-дитячому зчіплені руки. Холодні тіні. Очі