Читати книгу - "Земля мертвих"

— Еге, добродію, це вже зовсім інша справа. Вони тут таку систему безпеки облаштували, що ледь де щось подібне й побачиш.

Корсо мимоволі схопив Барбі за руку. Знайшли-таки. Бісова схованка серійного вбивці, якого ніби годі й упіймати. Намагаючись зберігати спокій, обидва поліціянти попрямували в бік дерев. Усілися на лавку, мов десь у парку, й наготувалися чекати. Слюсар попередив: «Принаймні півгодини, не менше».

По телефону вони стежили за тим, як розвиваються події в другої команди, що розташувалася поблизу майстерні Собєскі. Художник був удома. Сток мала змогу спостерігати за ним крізь шибу великого вікна і стверджувала, що той спокійно готував полотна для роботи. І знову Корсо пригадав, як у Блекпулі Собєскі прогулюється серед ґеїв, аж раптом у голові майнув образ мертвого хлопця із зведеним у зойку ротом, з губами, що колихались під водою, — навдивовижу впевнено тримається потвора.

Він наказав їм чекати: що більше приголомшливих деталей знайдуть у новому місці, то успішнішим буде сам арешт.

Нарешті близько 22-ї, коли вже запала ніч, слюсар, якому довелося кликати помічника, упорався з гаражним замком. Корсо скомандував їм відійти, і вдерся разом з Барбі до приміщення. Він тримав лише ліхтарик (з пов’язкою годі й думати про лампу або зброю), а його підручна про всяк випадок цілилася з револьвера.

Він бачив не так уже й багато, але форми, предмети, тіні, що промінь світла вихоплював із темряви, готували до найгіршого перебігу подій або найкращого — незабаром усе стане ясно.

— Пошукай бахіли, захисні шапочки й рукавиці, — глухо проказав до Барбі.

Мишка вибігла геть, а Корсо, прямий і нерухомий, як електричний паркан, закляк на порозі. Він повільно нишпорив променем у закутках. Вікон не було. Вздовж лівої стіни — стіл-стійка. Дерев’яна робоча поверхня — посеред кімнати; Корсо почав пригадувати припущення судмедексперта, «дошку для обробки туш», скалки в тілі Елен Десмора. На долівці стояли посудини з хімічною рідиною, що відгонили чимось їдким. Ще далі, в глибині кімнати, він побачив величезний агрегат — щось на кшталт металевого контейнера з люком, куди можна легко запхати людину…

Повернулася Барбі з потрібними речами. Вони мовчки наділи їх на себе, а тоді Корсо зробив крок усередину кімнати й намацав перемикач. В електричному світлі предмети набрали чіткіших обрисів, а копи впевнилися: ось і те, що вони шукали.

Воно було гнітюче, мерзотне, жахливе. Засипана стружкою та заляпана кров’ю робоча поверхня більше скидалася на стільницю м’ясника, ніж на верстат художника. А головне — до неї кріпився затискач, споряджений гвинтом з накатним роликом — не треба багато фантазії, аби уявити жертву в профіль, із устромленою в лещата головою.

Біля лівої стіни містилася стійка, на якій лежала купа інструментів, що, напевно, слугували художнику для самостійного кріплення полотен до рам, але з огляду на попередні події вони могли б правити за страшніші речі, крім того, на більшості з них виднілися брунатні плями. Кров?

Корсо захотів підійти, але перечепився об коробку, що стояла на долівці. Придивився: у ній було повно каміння. Схоже на гальку, що злочинець запхав до горла Софі та Елен. Корсо взяли часті й безупинні дрижаки, ніби його прошивали всі 220 вольт. Він би хотів щось сказати або просто відсапатися, але було несила.

А Барбі тим часом розглядала верстат, що кріпився до стіни, й ретельно передивлялася кожний інструмент. Вони скидалися на двох відвідувачів у музеї, які милуються різними творами, але відчувають те саме піднесення.

Не змовляючись, вони рушили до контейнера, що стояв у глибині кімнати. Це була камера зі стінками з неіржавкої сталі та складною системою керування на центральній панелі.

— Якась піч, — прошепотіла Барбі, чим з ходу підтвердила думку самого Корсо.

— Викликай КО, — наказав він хрипко. — Всю кавалерію сюди, і не пізніше, ніж за годину.

Барбі рушила виконувати розпорядження. Стефан продовжив огляд. Вишукував незаперечний доказ присутності Собєскі. Однак ніщо не вказувало на те, що кімната тортур однозначно належала художнику.

А тоді ліворуч, у самому кінці стійки, зауважив забризкані фарбою репродукції метрів іспанського живопису: Веласкеса, Ель Ґреко, Сурбарана… Він навіть не здивувався, коли помітив серед них Pinturas rojas Ґойї.

Саме такої дрібнички йому й бракувало.

Він схопив телефон і зателефонував Сток:

— Ми під’їдемо за п’ять хвилин. Схопимо його разом.

— Щось знайшли?

— Переховок недолюдка.

59

— Як справи? Добре влаштувався?

Собєскі сидів з непокритою головою й мовчав. Його привели до кабінету Барбі та Людо, і він уже збагнув: буде непереливки. Второпав, що присутність Людо йому не зарадить. Навпаки.

Він так зблід, що лице стало схожим на рівномірно білий і невиразний гіпсовий муляж. Корсо була знайома така маска. На ній не читалося ані відчуття провини, ані переляку. Лише жах — пробудження приспаної фобії: на обрії замайоріла і почала грізно наближатися тюрма.

Тримаючи в руці тоненьке досьє, Корсо всівся за письмовий стіл Барбі. Поліціянтка стояла в кутку — її рука лежала на пістолеті. Присутніми були також Сток і Людо — мовчазні, замкнуті, непроникні, мов баки ракетного палива. У повітрі бриніла ледь стерпна напруга. Годі жартувати. Та й чи був у цій історії бодай день, коли комусь хотілося сміятися?

Корсо кивком голови попросив колег вийти; йому й Собєскі не завадить побалакати наодинці.

— Файно ми прогулялися до Англії, чи не так?

Собєскі відкашлявся:

— Не розумію, про що ти.

Корсо усміхнувся.

— Годі брехати, збережи сили на той час, коли хтось зможе ще повірити тобі. Квиток, митниця, камери стеження… Отже, ти їздив до Англії. Дарма надриваєшся.

Художник — ані пари з вуст.

— Навіщо ти туди подався? — напосідав Корсо.

— Хіба не маю права?

— Ні, і ти прекрасно про це знаєш.

— Давно минув той час, коли я мав питати про дозвіл, — пробурмотів. — Я двадцять років лизав чиїсь дупи або піднімав руку, щоб відпроситися. Досить.

— Не думаю. З якою метою їздив до Англії?

— Мусив зустрітися зі знайомим власником галереї в Манчестері. Готуюся до виставки.

— Ми в курсі.

— Якщо знаєш, якою буде відповідь, не питай — заощадимо час.

Голос, інтонації, вираз обличчя досі були звичними для Собєскі, але тривога змінила його, стиснула, знесилила.

— Тобі знову загрожувала в’язниця, але ти однаково поїхав туди. А пізніше цього не міг зробити?

— Аж ніяк. Виставка має відбутися за місяць.

— Сумлінність