Читати книгу - "Якщо кров тече"

Це теж правда, і їй здається, що коли вона зараз натисне кнопку на «фітбіті», той покаже пульс десь під 170.

— Просто щоб підтримати розмову — де твоє місце роботи? І ким ти там працюєш?

Якщо Голлі відповість на ці питання, а тоді обла­жається, це може означати для неї смертний вирок. Вона це знає, але тепер уже пізно відступати.

— Фредерік-білдинг. — Вона називає місто. — У субо­ту о шостій, перед самим Різдвом, там більше нікого не буде. П’ятий поверх. «Що впало, те пропало».

— А що таке оте «Що впало, те пропало»? Колек­торська служба? — Він морщить носа, ніби зачув щось гидке.

— Ми займаємося і зборами, — визнає Голлі, — але здебільшого іншими справами. Ми детективна агенція.

— Боже мій, ти справжній приватний детектив?

Його холоднокровність достатньо відновилась, і він саркастично приклав долоню до грудей біля серця (якщо в нього воно є, то Голлі певна, що чорне).

Голлі не має наміру відволікатися на це.

— О шостій. Триста тисяч доларів. П’ятдесятки й сот­ні в коробці. Іди через бічні двері. Подзвони, коли приїдеш, — я скажу код від замка.

— Там є камера?

Питання зовсім не дивує Голлі. Він телерепортер. На відміну від аутсайдера, який убив Френка Пітерсона, камери — це його життя.

— Є, але не працює. Після снігової бурі на початку місяця. Її ще не полагодили.

Вона бачить, що він не вірить, але це чиста правда. Ел Джордан, доглядач будівлі, — ледащо, якого треба було звільнити вже давно (на скромну думку Голлі, яку поділяє Піт). Річ не тільки в камері над бічним входом — якби не Джером, люди з офісів на восьмому поверсі й досі пленталися б сходами знизу до самого верху будівлі.

— У дверях є детектор металу, і він таки працює. Він вмурований у стіни, його не обминеш. Якщо ти прийдеш раніше, я дізнаюся. Якщо ти принесеш зброю, я дізнаюся й про це. Встигаєш?

— Так. — Уже без посмішки.

Їй не треба телепатії, щоб знати: він думає, що вона настирлива курва, яка лізе не в своє діло. Голлі це підходить — так краще, ніж бути плаксійкою, яка боїться власної тіні.

— Поїдеш ліфтом. Я почую, він гучний. Коли його двері відчиняться, я чекатиму в коридорі. Проведемо обмін там. У мене все на флешці.

— І як цей обмін буде влаштовано?

— Тобі нема чого зараз знати. Просто повір, що його буде влаштовано так, що ми зможемо спокійно ро­зійтися.

— І я мушу тобі в цьому довіритися?

Ще одне питання, на яке вона не має наміру відповідати.

— Поговоримо про іншу річ, якої я від тебе хочу. — Зараз вона або закріпить угоду… або ні.

— Про що це? — Тепер він говорить майже сердито.

— Старий, про якого я казала, той, що тебе помітив…

— Як? Як йому це вдалося?

— І цього тобі не треба знати. Штука в тому, що він не спускав з тебе очей роками. Десятиліттями.

Вона пильно стежить за його обличчям і вдоволено помічає на ньому шок.

— Він дав тобі спокій, бо думав, що ти гієна. Або ворона. Щось таке, що живиться вбитим на дорозі. Не дуже симпатична, але частина… не знаю, частина екосистеми чи що. Але тоді ти вирішив, що цього не досить, правда? Ти подумав: «Нащо чекати якоїсь трагедії, якоїсь бійні, коли я можу влаштувати все своїми руками». Хочеш, аби щось було зроблене добре, — зроби сам, правильно?

Ондовскі не реагує. Просто стежить за нею, і хоч його очі тепер завмерли, вони жахливі. Це точно її смертний вирок, і вона не підписує його, а пише власноруч.

— Ти вже робив таке раніше?

Довга пауза. Уже коли Голлі вирішує, що він не відповість (це теж відповідь), він таки озивається:

— Ні. Але я був голодний. — І посміхається. Їй від цього хочеться кричати. — Ти наче налякана, Голлі Ґібні.

Брехати немає сенсу.

— Так і є. Але я також рішуча. — Вона знов нахиляється вперед, у його простір. Це одна з найважчих речей, які вона робила. — Тож ось іще дещо. Я подарую тобі цей раз, але ніколи більше такого не роби. Бо як зробиш, я дізнаюся.

— І що тоді? Прийдеш по мене?

Тепер Голлі не озивається.

— Скільки в тебе насправді копій цього матеріалу, Голлі Ґібні?

— Тільки одна, — каже Голлі. — Усе на флешці, і я передам тобі її ввечері в суботу. Але. — Вона вказує на нього пальцем і радіє, що той не тремтить. — Я знаю твоє обличчя. Я знаю їх обидва. Я знаю твій голос і те, чого ти сам про себе не знаєш. — Вона думає про паузи в мові проти шепелявості. — Іди своєю дорогою, їж свою гниль, але якщо в мене з’явиться бодай підозра, що ти спричинив ще одну трагедію, як у школі Макріді, — тоді так, я прийду по тебе. Я тебе вистежу. І підірву твоє життя.

Ондовскі озирає майже порожній фудкорт. І старий у твідовому картузі, і жінка, що роздивлялася манекени у вікні «Форевер 21», зникли. Люди стоять у чергах до віконець фастфудів, але вони розвернуті спинами.

— Мені здається, Голлі Ґібні, за нами ніхто не стежить. Здається, ти тут сама. Здається, я міг би потягтися через цей стіл, хруснути твоєю кощавою шиєю і зникнути рані­ше, ніж хтось зрозуміє, що трапилося. Я дуже швидкий.

Якщо він побачить її жах (а вона таки нажахана, бо знає, що він припертий до стіни й розлючений через те, що потрапив у таке становище), то може так і зробити. Певно, що так і зробить. Тож вона знову примушує себе схилитися вперед.

— Навряд чи ти аж такий швидкий, що я не встигну прокричати твоє ім’я, яке в Піттсбурзі й околицях знають, мабуть, усі. Я й сама доволі швидка. Хочеш ризикнути?

У цю мить він або вирішує, чи зважитися, або прикидається. Тоді говорить:

— У суботу о шостій вечора, Фредерік-білдинг, п’я­тий поверх. Я приношу гроші, ти даєш мені флешку. Така угода?

— Така.

— І ти мовчатимеш.

— Якщо не станеться ще однієї школи Макріді — так. А як станеться, я почну кричати все, що знаю, на кожній вулиці. І кричатиму, доки хтось мені не повірить.

— Гаразд.

Він простягає руку, але нібито не дивується, коли Голлі відмовляється її потиснути. Або й просто торкнутися. Він зводиться на ноги й знову посміхається. Саме від цієї посмішки їй хочеться заголосити.

— Школа була помилкою. Тепер я це розумію.

Він одягає сонячні окуляри й перетинає половину фудкорту ще до того, як Голлі усвідомлює, що він пішов. Він не брехав, коли казав, що швидкий. Можливо, вона змогла б