Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Зупиняю автомобіль на узбіччі і відкидаю голову назад. Прикриваю очі та згадую, як тремтіли вуста моєї дівчинки, коли я говорив їй позбутися цієї дитини. Блять, ну як я міг? Вона ж тепер ненавидіти мене буде!

Розумію, що треба негайно все виправляти, і розвертаю автомобіль у напрямку дому. Тільки от не минає і хвилини, як мені телефонує Спартак. Чомусь одразу ж з’являється неприємне передчуття, тому, не вагаючись, відповідаю. 

— Аліни ніде немає, — випалює, а я різко гальмую, що гума димиться. 

— Це як? — гиркаю. — Вона що, крізь землю провалилася?!

— Камери нічого не засікли. Швидше за все, хтось допоміг їй залишити територію або ж забрав силоміць, — відповідає Спартак. 

— Сука! — б’ю рукою по керму, і все, що було таким важливим ще хвилину тому, в одну мить стало непотрібним. 

Моя дівчинка зникла! Не здивуюсь, якщо вона сама знайшла якусь лазівку і втекла. Після того, що я зробив, це можливо. 

— Ми починаємо пошуки за територією, — продовжує Спартак. — Повертайся! 

Закінчую виклик і тільки-но збираюся завести двигун, як мені знову телефонують. Бачу, що це Макс, і все стає зрозуміло. Одразу. 

— Де Аліна? — кричу у слухавку. 

— О, ти вже в курсі, що дівчина від тебе втекла, — хмикає Макс. — Не здогадуєшся, чому вона це зробила? 

— Якщо з неї впаде хоча б одна волосина… 

— Я не такий монстр як ти, татку, — перебиває мене Макс. — Все-таки вона матір мого брата або сестри.

— Де Аліна? — розумію, що емоції треба вгамувати. Вони не допоможуть мені у цій ситуації. Тільки гірше зроблять. 

— Зустрінемось через десять хвилин на виїзді з твого містечка. Тільки тримай себе в руках. Дівчинка і так налякана. 

Хто б міг подумати, що мій рідний син буде мені поради роздавати! Та я маю його слухати, щоб повернути Аліну, тому погоджуюсь і закінчую виклик. Дорогою назад набираю Спартака і даю наказ їхати на місце. 

П'ять хвилин — і ми очікуємо на Макса. Спартак поруч зі мною, напружений не менше, ніж я сам. Якщо Аліна постраждала, Макс за це поплатиться. Хоча щось мені підказує, що син нічого їй не зробить. Якби хотів, одразу відправив би до Кравця. 

Коли бачу вдалині світло фар, навіть серце практично не б'ється. Ще трохи — і вона повернеться до мене… Автомобіль зупиняється, і я бачу Аліну всередині. Вона наче в нормі, але виходити не поспішає. Зате Макс йде до мене.

— Швидко ти, — заявляє. 

— Дякую, що повернув Аліну, — кажу це абсолютно щиро. 

— Я не для тебе це зробив, — стримано відповідає. 

— У тебе не буде через це проблем? Якщо Кравець дізнається… 

— Хвилюєшся за мене? Як це мило, — фиркає Макс. — З Кравцем я сам розберусь. А ти прикривай тили. Стас не єдиний, хто бажає твоєї смерті. 

Макс киває на свою автівку, і я одразу ж йду туди. Наближаюсь до дверей з боку, де сидить Аліна, і син знімає авто з сигналізації. Відчиняю двері — і дике бажання обійняти дівчину не дає дихати. Не роблю цього, щоб не злякати. Беру за руку і веду до автомобіля. 

Поки їдемо назад, вона мовчить. Я також не хочу розпочинати розмову тут. Але коли Аліна поспішає у кімнату, йду за нею. Серце вистрибує з грудей, і таке відчуття, що мені не тридцять сім, а вісімнадцять.

Переступаю поріг її кімнати та завмираю, тому що вона тут. Бачу стільки сили та впевненості в її очах, що серце на мить завмирає. 

Моя сильна дівчинка… Як я міг так її образити?