Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

А у відповідь чую насмішкувате пирхання. Чоловіча п'ятірня заривається в моє волосся, відтягуючи голову назад, змушуючи подивитися йому в обличчя.

− Ні, Міє. Вічно вагітною ти не будеш. Так багато дітей я в тебе не прошу. Що ж до твоєї думки та бажання в цьому питанні, думаю, ми якось домовимося. І ні, мені не тільки це від тебе потрібне.

Запитувати, що саме, буде, мабуть, безглуздим. Надто вже красномовно впирається мені в стегно дещо дуже тверде і велике.

− Саме зараз я хочу, щоб ти повечеряла. Тобі потрібні сили, – суворо дивиться мені у вічі Рок.

Навіть якби я думала у цей момент сперечатися, зі своєю думкою несподівано виступає мій шлунок, видавши голосне бурчання. Доводиться, соромлячись, вибачатися і під насмішкуватим поглядом чоловіка пересідати назад на своє місце. І дійсно приступати до вечері. Вишуканої, смачної та досить ситної. І все це в затишному мовчанні, бо розмова на тому закінчується.

Між нами, як і раніше, повно не обговорених моментів, але в одному Рок правий – я прийняла рішення. Усвідомлено. Обрала його та дала згоду на наш союз. Нехай під тиском обставин, але якщо бути із собою чесною, то я особливо й не чинила опір тим обставинам. Мене не лякає думка про майбутню близькість із цим чоловіком. Якщо вже бути зовсім чесною, я передчуваю це. Він приваблює мене. З найпершої зустрічі. Сильно. То чи потрібна ця марна рефлексія? Навіщо відмовлятись від того, чого я сама хочу? Тим більше, що все одно це рано чи пізно станеться. Кому я що хочу довести?

А от що лякає… це скоріше невизначеність. Наш шлюб. Занадто серйозним сприймається цей крок. Довічним. А ми знайомі лише тиждень. І я про нього майже нічого не знаю. Але чи шкодую? У цих обставинах ні, як не дивно. Та сама довіра, яку він так ретельно плекав у мені, нікуди не поділася.

Відправляючи в рот соковиті шматочки божественно смачного м'яса, особливої ​​любові до якого раніше за собою не помічала, постійно ловлю на собі погляди Рока. Читає? Ну і нехай. Навіть дивно, що я так спокійно ставлюся до цього. Раніше, мабуть, дибки встала б. А зараз навіть полегшення якесь відчуваю, бо менше словами свої сумніви висловлювати треба. Далеко не всі вони розвіяні, і не всі відповіді я отримала.

Замість вина чоловік наливає мені в келих сік малинового кольору, що смаком нагадує щось цитрусове.

– Дякую, – підношу напій до губ.

Обережно відпивши, ставлю назад на стіл, трохи збентежена тим, як уважно Рок дивиться на мене. Наче хижак вичікує в засідці. Втім, чому наче?

− А що далі? Як відбувається це злиття? Що я повинна робити?

Куточок чоловічих губ сіпається у легкій усмішці.

− Тобі не треба нічого робити, Міє. Тільки розслабитися і прийняти те, що робитиму з тобою я, − вкрадливо повідомляє він мені, спалахнувши чорним полум'ям очей.