Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

Копирсаємося, від'єднуючи трубки і перекушуючи проводки. Повезло, що Паша видав інструмент.

Мене підтрушує. Не збрехав Нік – човен у повній готовності: спущений на воду, заправлений. Ще кілька хвилин тому біля нього крутилися двоє з охорони. Тепер відпочивають у затінку.

– А ти нівроку, – киває на них Макс. – Техніку підтримуєш.

– Я теж вражений, що ти знаєш інші прийоми, не лише вертухи, – підколюю я.

– Не забув ще нашу бійку? Пробач. Я ж не знав, що ти теж запав на мою Ліну. Я б вигадав щось інше тоді.

– Ти здогадався?

– У переході бачив. Ти ж до неї не по-хуліганські поліз, а з почуттями. Через те мені вежу тоді й знесло.

– Так помітно було?

– Авжеж! Я потім, знаєш, як ревнував? Ледве не посварилися через тебе.

– Хм… Я з Аліною зустрічався днями.

– Вона розповідала.

– Зараз не ревнуєш?

– Пф-ф… Ні. Ти б бачив себе з Олею. Я одразу помітив, що то твоя жінка, коли ви приїжджали. Та й зараз ти за неї так хвилюєшся… – береться за мобілу, морщить лоба.

– Що там, Максе? Наші?

– Нє, то інше, – відвертається, смикає плечима, поглядаючи на мене.

– Щось вони довго, – перевіряю свій телефон.

– Та вивели вже, мабуть твою малу, бо тихо було.

Вдивляюсь у карту, збільшую.

Що відбувається? Оля йде сюди. Навіщо?

Я ж сказав Марині відвезти її звідси одразу. Сто відсотків у кошеняти зараз нерви підпеклися. Через мене вона в цю колотнечу втрапила. Невідомо, як буде на мене реагувати в стресі. Заспокоїлась би, відпочила, а потім побалакали б у спокійній обстановці.

Але все іде не за планом, і мені тривожно. А може, наші хлопці не впоралися? Тоді нам рано розслаблятися. 

– Максе, сховайся поки що. Побачимо, що діється.

– Ага.

Він кидається до кущів, під якими спочивають охоронці, затягує їх глибше у зарості.

Тримаючи телефон у руці, швидко спускаюся під пристань. Глибоко тут, дно не відчуваю. Вода холодна. Однією рукою тримаюся за стовпчик. Тінь падає під прямими променями, приховуючи мене.

Синя точка наближається. Чую чоловічий голос – Оля не сама.