Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Він примружився й ковтнув, потираючи собі живіт.

— Але, поки ми здатні рівною мірою засмучувати їх обох, у нас є шанс. Одне в цьому радує: вони ненавидять один одного навіть більше, ніж мене.

Бурр насупився ще сильніше.

— Вони обидва були ймовірнішими за мене кандидатами на цю посаду. Генерал Полдер — він, знаєте, давній друг архілектора. Крой — родич Верховного судді Маровії. Коли стала вільною посада лорд-маршала, Закрита Рада не могла вирішити, кого з них обрати. Кінець кінцем вона зупинилася на мені як на нещасливому компромісі. Йолоп із провінції, розумієте, Весте? Ось хто я для них. Ефективний йолоп, далебі, але все одно йолоп. Насмілюся сказати, що, якщо завтра помре Полдер чи Крой, мене наступного ж дня замінить той, хто залишиться. Важко уявити абсурднішу ситуацію для лорд-маршала — звісно, якщо не брати до уваги кронпринца.

Вест мало не скривився. Як обернути цей кошмар на щось позитивне?

— Принц Ладісла... завзятий? — спробував він.

— І де б я був без вашого оптимізму? — безрадісно реготнув Бурр. — Завзятий? Та він живе у мрії! Йому все життя потурали, його все життя голубили й геть розпестили! Цей хлопчисько та реальний світ геть чужі один одному!

— Йому обов’язково потрібен окремий підрозділ, сер?

Лорд-маршал потер очі товстими пальцями.

— На жаль, так. Закрита Рада висловилася з цього питання вкрай недвозначно. Її турбує те, що король нездужає, а його спадкоємця широкий загал вважає цілковитим дурнем і нікчемою. Вона сподівається, що тут ми здобудемо якусь велику перемогу і вона тоді зможе приписати всі заслуги принцові. Опісля його повернуть до Адуа в сяйві бойової слави, готового стати таким королем, якого обожнюватимуть селяни.

Зупинившись на мить, Бурр опустив погляд на підлогу.

— Я зробив усе, що міг, аби вберегти Ладіслу від біди. Відіслав його туди, де, на мою думку, немає північан, а якщо хоч трохи пощастить, то не буде ніколи. Але війна — справа аж ніяк не передбачувана. Ладіслі, можливо, справді доведеться битися. Тому мені потрібно, щоби хтось його глядів. Хтось із досвідом бойових дій. Хтось настільки відважний і працьовитий, наскільки його пародії на штабних офіцерів зманіжені й ліниві. Хтось здатний уберегти принца від біди.

Він поглянув угору з-під важких брів.

Вест із жахом відчув, як у нього всередині все обривається.

— Я?

— На жаль, так. Немає жодної людини, яку я сильніше хотів би лишити при собі, але принц особисто попросив вас.

— Мене, сер? Але ж який із мене придворний? Я навіть не шляхтич!

Бурр пирхнув.

— Ладісла, мабуть, єдина в цій армії людина, крім мене, якій байдуже, чий ви син. Він — спадкоємець престолу! Ми всі однаково нижчі за нього — що шляхтичі, що жебраки.

— Але чому я?

— Тому що ви — боєць. Перший у проломі під час облоги Ульріока і все таке. Ви бачили бойові дії, удосталь бойових дій. Ви прославилися як боєць, Весте, а принц хоче того ж для себе. Ось чому. — Бурр витягнув із куртки листа й передав йому. — Можливо, це підсолодить вам цю пігулку.

Вест зламав печатку, розгорнув товстий папір і проглянув нечисленні рядки, написані охайним почерком. Закінчивши, він прочитав листа знову, просто для певності, і підвів очі.

— Це підвищення.

— Я знаю, що це. Я сам про це домовився. Може, ще з однією зірочкою на кітелі вас сприйматимуть трохи серйозніше, а може, й ні. Хай там як, ви на це заслужили.

— Дякую, сер, — отетеріло промовив Вест.

— За що? За найгіршу роботу в армії? — Бурр розсміявся й по-батьківськи плеснув його по плечу. — Вас бракуватиме, і це — факт. Я поїду оглянути перший полк. Завжди вважав, що командира має бути видно. Не хочете поїхати зі мною, полковнику?

Коли вони виїхали з міських воріт, уже почав падати сніг. Білі сніжинки летіли на вітрі й танули, ледве торкаючись дороги, дерев, шкури Вестового коня та обладунків вартових, які йшли за ними.

— Сніг, — пробурчав через плече Бурр. — Уже сніг. Хіба для нього зараз не ранувато?

— Дуже рано, сер, але зараз достатньо холодно. — Вест прибрав одну руку з повіддя, щоб міцніше затягнути комір плаща на шиї. — Холодніше, ніж зазвичай наприкінці осені.

— Присягаюся, на північ від Кумнуру, хай йому біс, буде ще холодніше.

— Так, сер, і потепління тепер уже не буде.

— Зима може вийти суворою, еге ж, полковнику?

— Цілком імовірно, сер.

Полковник? Полковник Вест? Ці слова й досі дивно звучали вкупі навіть у його думках. Ніхто б і помислити не міг, що якийсь син простолюдина так високо підніметься. Передусім він сам.

— Тривала, сувора зима, — замислився Бурр. — Нам треба швидко спіймати Бетода. Спіймати його та швидко прикінчити, поки ми всі не замерзли. — Він насуплено глянув на дерева, які вони минали, насуплено глянув на сніжинки, що кружляли довкола них, насуплено глянув на Веста. — Погані дороги, погана місцевість, погана погода. Не найкраще становище, еге ж, полковнику?

— Ні, сер, не найкраще, — безрадісно погодився Вест, але його зараз турбувало лише власне становище.

— Та ну, могло б бути й гірше. Ви окопаєтеся на південь від річки, у теплі, у добрі. Мабуть, і волосини від північанина за всю зиму не побачите. А ще я чув, що принц і його штаб незле харчуються. Це, хай йому грець, краще, ніж дибуляти по снігу в товаристві Полдера і Кроя.

— Звичайно, сер.

Але Вест був не зовсім у цьому впевнений.

Бурр озирнувся через плече на вартових, які клусом їхали за ними на поважній відстані.

— Знаєте, замолоду, коли мене ще не удостоїли сумнівної честі командувати армією короля, я обожнював їздити верхи. Я їздив учвал по багато миль поспіль. Так я почувався... живим. Нині на це, здається, немає часу. Наради, документи, сидіння за столами — ось і все, чим я займаюся. Часом же просто хочеться поїздити верхи, еге ж, Весте?

— Звичайно, сер, але як...

— Но!

Лорд-маршал енергійно пришпорив коня, і той помчав стежкою, здіймаючи копитами багнюку. Вест якусь мить дивився йому вслід із роззявленим ротом.

— Трясця, — прошепотів він.

Швидше за все, цей упертий старий