Читати книгу - "Крейдяна Людина"

Моя робота в школі триває недовго. Я закінчую близько обіду. Збираю книжки, замикаю клас і йду в бік центру міста.

«Буйвіл» розташовано на розі головної вулиці. Він останній «місцевий» паб. Раніше в Андербері було ще два паби — «Дракон» і «Пшеничний сніп», а згодом до нас завітали мережеві заклади. Місцеві підприємці зачинились, а Ґевові батьки, аби залишитися на плаву, були змушені зменшувати ціни, організовувати «жіночі вечори», запроваджувати «щасливі години» і проводити «сімейні посиденьки».

Врешті їм це остогидло, і вони перебралися на Мальорку, де відкрили новий бар «У британців». Ґев, котрий із шістнадцяти років підробляв у пабі, допомагаючи батькові, узяв усі барила з пивом під свою опіку й відтоді управляє ним самотужки.

Я штовхаю важкі старі двері й заходжу всередину. Гоппо та Ґев сидять за нашим звичним столиком, у кутку біля вікна. Від пояса і до верху Ґев досі кремезний, що вкотре нагадує мені, чому в дитинстві ми називали його Гладким. Але зараз у нього нічогенькі м’язи. Його руки завтовшки зі стовбур дерева, а жили випинаються, мов натягнуті сині дроти. У нього кутасте обличчя, а коротко підстрижене волосся ріденьке і рясно пересипане сивиною.

Гоппо заледве чи змінився. Якщо глянути на нього в робочому комбінезоні (він працює сантехніком) і трішки примружитись, його досі можна прийняти за дванадцятирічного хлопчиська в маскарадному костюмі.

Обох поглинула розмова. Певно, навіть не торкнулися гальб із напоями, що стоять на столі: пиво «Ґіннесс» для Гоппо й дієтична кола для Ґева, котрий п’є дуже рідко.

Я замовляю світле пиво «Тейлорз» у непривітної дівчини за барною стійкою, яка зиркає спідлоба спочатку на мене, а тоді на пивний кран, ніби той смертельно її образив.

— Мушу принести нове барило, — бурмоче вона собі під носа.

— Гаразд.

Я чекаю. Дівчина закочує очі.

— Я принесу ваше пиво.

— Дякую.

Я розвертаюсь і йду в інший кінець пабу. Озирнувшись, бачу, що вона навіть не поворухнулася.

Я опускаюся на хиткого стільця поряд із Гоппо.

— Добридень!

Обидва підводять голови, і я відразу помічаю: щось не так. Щось трапилося. Ґев викочує візка з-за столу. Його накачані руки різко контрастують з його слабкими ногами, що нерухомо стоять на приступці візка.

Я обертаюся на стільці.

— Ґеве? Що…

Його кулак летить до мого обличчя, моя ліва щока розривається від болю, і я перекидаюся на підлогу.

Він дивиться на мене згори вниз.

— Як довго ти знав?

1986 рік

Окрім того, що Гладкий Ґев був найбільшим серед нас і вважався негласним лідером нашої банди, він ще й був наймолодшим.

Він народився на початку серпня, напередодні шкільних канікул, і через це ми йому неабияк заздрили. Особливо я. Мій день народження теж припадав на свята — за три дні до Різдва. А це означало, що замість двох пристойних подарунків я майже завжди отримував одного «великого» або два такі собі.

Гладкий Ґев завжди одержував гори подарунків. Не лише тому що в його батьків водилися грошенята, а й тому що в нього була незліченна кількість родичів. Тітоньки й дядечки, двоюрідні брати й сестри, бабці й дідусі, навіть прабабці та прадідусі.

Це також викликало в мене заздрощі. Я мав тільки маму з татом і одну бабцю, котру ми бачили вкрай рідко, бо мешкала вона дуже далеко і, як казав тато, була «трохи не при собі». Насправді я не любив її навідувати. У її вітальні завше було надміру спекотно й чимось тхнуло, а телик постійно показував той самий дурнуватий фільм.

— Хіба Джулі Ендрюс не красуня? — зітхала бабуня, замріяно примруживши очі, а ми дружно кивали й підтакували, пригощаючись печивом далеко не першої свіжості зі старої, місцями поіржавілої бляшаної коробки, на стінках якої витанцьовували намальовані полярні олені.

Батьки Гладкого Ґева завжди влаштовували йому гучні вечірки. Цього року вони обрали барбекю. Мав бути фокусник, а після того — справжнісінька дискотека.

Моя мама закотила очі, коли побачила запрошення. Я знав, що вона дещо недолюблювала батьків Гладкого Ґева. Якось я почув, як вона казала татові, що вони «заразливі». Подорослішавши, я збагнув, що насправді вона назвала їх «зарозумілі», а в дитинстві я думав, що вони переносять якусь невідому заразу.

— Дискотека, Джоффе? — звернулася вона до тата якимось дивним тоном. Я ніяк не міг розібратися, добре це чи погано. — Що ти на таке скажеш?

Тато відійшов від умивальника, де якраз мив посуд, і зиркнув на запрошення.

— Має бути весело.

— Тату, ви не можете піти, — озвався я. — Це вечірка для дітей. Вас не запрошено.

— Ще й як запрошено, — відповіла мама і вказала на рядок у запрошенні. — Ласкаво просимо батьків. Прихопіть із собою м’ясця.

Я ще раз перечитав запрошення і насумрився. Мама з татом на дитячій вечірці? Не певен, що це гарна ідея. Ні, це паскудна ідея.

— То що ти будеш дарувати Гладкому Ґеву? — запитав Гоппо.

Ми сиділи в парку на дитячій драбинці, молотили ногами повітря і смоктали заморожений лід зі смаком коли. Мерфі, Гоппів чорний лабрадор, лежав у затінку під нами й дрімав.

Це було наприкінці липня. Від того жахливого ярмаркового дня минуло майже два місяці, а до дня народження Гладкого Ґева залишався всього-на-всього тиждень. Життя потроху поверталось у звичне річище, і мене це тільки тішило. Я не був із тих дітей, котрі люблять пригоди чи несподівані драми. Я належав — та й досі належу — до людей, котрі звикли, щоб у всьому був лад. Навіть дванадцятирічним хлопчаком я акуратно складав до шухляди свої шкарпетки, а всі мої платівки й книжки завжди стояли в алфавітному порядку.

Може, це тому що загалом у нашому будинку панував суцільний хаос. Почнімо з того, що житло не було повністю збудоване. Знову ж таки, у цьому полягала основна відмінність моїх мами й тата від інших батьків. Окрім Гоппо, котрий мешкав разом із мамою в одному зі старих притиснутих один до одного будиночків, більшість учнів моєї школи жила в гарних сучасних спорудах з однаковими охайними квадратними садочками.

Наша сім’я мешкала в старому облупленому вікторіанському домі, котрий, здавалося, був постійно взятий у риштування. За будинком простягався чималий зарослий бур’янами сад, — я ніяк не міг продертися до його іншого кінця, — а нагорі було щонайменше дві кімнати, де крізь стелю клаптями проглядало небо.

Мама з татом придбали цю «недобудову», коли я був іще дуже малий, — десь вісім