Читати книгу - "Вибрані твори. Том III"

Кандіда (добродушно торсає його). Та годі вже вам! Ви доросле дитя! Ви сьогодні якийсь не такий, як завжди. Чому ви були такий сумний, коли ми їхали у кебі?

Марчбенкс. Та так, пусте. Я просто розмірковував, скільки треба заплатити візникові. Я розумію, це цілковита дурниця, та ви не уявляєте, як я завжди розгублююсь і ніяковію, коли мені доводиться мати справу з незнайомими людьми. (Поквапливо і заспокійливо). Та все обійшлося: він радісно засяяв і зняв капелюха, коли Морелл дав йому два шилінги. А я ж був готовий запропонувати йому десять.

Входить Морелл, тримаючи у руках кілька листів і газет, що надійшли з денною поштою.

Кандіда. О, милий Джеймсе, він збирався дати візникові десять шилінгів! Десять шилінгів за три хвилини їзди! Що ви скажете!

Морелл (біля столу, переглядаючи листи). Не зважайте на неї, Марчбенксе. Інстинкт переплачування притаманний щедрим натурам; він кращий за інстинкт недоплачування і зустрічається не так уже й часто.

Марчбенкс (знову засмучується). Ні — легкодухість, невігластво. Місіс Морелл цілком права.

Кандіда. Певна річ, права. (Бере свій саквояж.) А тепер я мушу залишити вас наодинці із Джеймсом. Ви занадто поетична натура і навряд чи здатні уявити собі, в якому стані застає жінка свій дім після тритижневої відсутности. Дайте-но мені мій плед. (Юджин бере з канапи підперезаний ременями плед і подає їй. Вона бере плед лівою рукою, а саквояж тримає у правій). Тепер накиньте мені на руку пелерину. (Він підкоряється). Тепер подайте капелюха. (Він вкладає капелюх у ту руку, якою вона тримає саквояж). Тепер відчиніть двері. (Він кидається поперед неї і відчиняє двері). Дякую вам. (Вона виходить; Марчбенкс зачиняє двері).

Морелл (продовжує розбирати кореспонденцію на столі). Ви, звичайно ж, залишитеся снідати, Марчбенксе?

Марчбенкс (злякано). Я не повинен. (Кидає швидкий погляд на Морелла, однак одразу ж відводить очі, уникаючи його відвертого погляду, і додає з очевидною нещирістю). Тобто, я не можу.

Морелл. Ви хочете сказати, що не маєте бажання.

Марчбенкс (щиро). Ні, насправді, я б дуже хотів. Я вам дуже вдячний, але ж. але.

Морелл. Але-але-але-але... Нісенітниця! Якщо хочете залишитись, залишайтесь. Якщо вам ніяково, підіть прогулятися до парку, пишіть там вірші до пів на другу, а тоді приходьте і ми добряче поїмо.

Марчбенкс. Дякую вам, я б дуже цього хотів. Та я справді не повинен. Річ у тім, що місіс Морелл сказала мені, що я не повинен. Вона сказала мені, що не думає, що ви запросите мене залишитися поснідати, а ще мені слід затямити, що навіть якби ви і запропонували, це не означає, що вам насправді хочеться цього. (Жалібно). Вона сказала, що я повинен зрозуміти, однак я все одно не розумію. Прошу вас, не кажіть їй, що я вам сказав.

Морелл (жартівливо). Тільки й того? А хіба моя пропозиція прогулятися у парку не може владнати справи?

Марчбенкс. Яким чином?

Морелл (доброзичливо під’юджує). Який же ви телепень!... (Однак такий панібратський тон бентежить як його самого, так і Юджина, і він стримує себе). Ні, я не те кажу. (Пояснює ласкаво і водночас серйозно). Любий мій юначе, у щасливому шлюбі, як-от у нашому, є певний глибинний священний зміст у поверненні дружини до рідного дому. (Марчбенкс крадькома кидає на нього погляд, лише наполовину усвідомлюючи зміст його слів). Давній друг або істинно шляхетна й співчутлива душа не можуть стати на заваді у таких випадках, а от випадковий гість може. (Зацькований, переляканий вираз обличчя Юджина стає дедалі виразнішим, коли він нарешті починає усвідомлювати. Морелл, поглинутий своїми думками, не помічає цього). Кандіда думала, що ваша присутність буде небажаною для мене, однак вона помилилася. Я вас дуже люблю, хлопчику мій, і мені хочеться, аби ви самі побачили, яке це щастя — бути у шлюбі, як оце я.

Марчбенкс. Щастя? Ваш шлюб! Ви так вважаєте? Ви вірите в це?!

Морелл (життєрадісно). Я це знаю, мій хлопчику. Ларошфуко стверджує, що шлюби бувають зручними, тільки не щасливими. Ви навіть не уявляєте собі, яка то насолода — викрити такого страшенного брехуна й огидного циніка, яким є той приятель. Ха-ха! Ну, гаразд, зараз ідіть до парку складати вірші. Тільки пам’ятайте: рівно до пів на другу, бо ми ніколи нікого не чекаємо.

Марчбенкс (у нестямі). Ні, чекайте, облиште... я спробую пролити світло.

Морелл (спантеличено). Га? Пролити на що?

Марчбенкс. Я мушу поговорити з вами. Ми з вами повинні порозумітися.

Морелл (підкреслено кидає погляд на годинник). Зараз?

Марчбенкс (пристрасно). Зараз же, перш ніж ви вийдете з цієї кімнати. (Відступає на кілька кроків і зупиняється, наче готуючись заступити Мореллу дорогу до дверей).

Морелл (не зрушує з місця, говорить поважним тоном, відчувши, що справа справді серйозна). Я не збираюсь іти звідси, я думав, ви збираєтесь. (Юджин, приголомшений його рішучим тоном, повертається до нього спиною, ледве стримуючи гнів. Морелл підходить до нього і твердо, але ласкаво кладе йому руку на плече, попри його спроби скинути її). Ну, так, сядьте спокійно і розкажіть, у чому річ, і пам’ятайте: ми з вами друзі й нам нема чого боятися, що у когось із нас урветься терпець або забракне співчуття до іншого, про що б не йшлося.

Марчбенкс (різко обертається до нього усім тілом). Не думайте, я цілком при тямі, я просто (у відчаї закриває обличчя руками) вжахаюсь. (Забирає руки з обличчя і, завзято наступаючи на Морелла, загрозливо продовжує). Ви побачите, чи захочеться вам тепер виявляти терпіння й співчуття. (Морелл, твердий, мов скеля, поблажливо дивиться на нього). Не дивіться на мене так самовдоволено. Ви вважаєте себе сильнішим за мене, та я здатен вразити вас, якщо тільки ви маєте серце у грудях.

Морелл (непохитно упевнений у собі). Вразьте мене, мій хлопчику. Ну ж бо, викладайте.

Марчбенкс. Передовсім...

Морелл. Передовсім?

Марчбенкс. Я люблю вашу дружину.

Морелл відступає і, на якусь мить спантеличено втупившись у нього поглядом, раптом вибухає нестримним реготом. Юджин здивований, проте аж ніяк не спантеличений; він одразу ж сповнюється обуренням і презирством.

Морелл (сідає, аби віддихатися). Певна річ, любите, дитино моя! її усі люблять, і не можуть не любити. А я лиш радію цьому. Але ж (дивиться на нього з жартівливим здивуванням) послухайте, Юджине, невже ви вважаєте, що нам з вами необхідно шукати порозуміння з цього приводу? Адже вам ще не виповнилося двадцяти, а їй уже за тридцять.