Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

Я завагалась:

— Це означає залишити рулет сам на сам з Джорджем...

Локвуд усміхнувся мені й повернувся до тренування, знову проштрикуючи клинком повітря.

Відмовити йому завжди було важко. До того ж мені справді хотілося потренуватись з новою рапірою. Я взяла одну з коробки — й зважила її на долонні. Рапіра виявилась легша, ніж я сподівалась, і клинок був ширший, ніжу моєї старої, французького зразка рапіри. Я стиснула руків’я, засунувши пальці в особливі отвори, оточені сріблястою сіткою.

— На гарді — срібна філігрань, — підтвердив Локвуд. — Для захисту від бризок ектоплазми. Ну, як вона тобі?

— Трохи розцяцькована, — з сумнівом відповіла я. — Схожа на ту, що в Кіпса.

— Не кажи так! Класна штучка. Ану, спробуй!

З клинком у руці завжди почуваєшся впевненіше. Навіть перед сніданком, у шортах і капцях, відчуваєш, як до тебе припливає сила. Я обернулася до Плавучого Джо і зробила звичайний удар, ніби переді мною стояв справжній Гість.

— Не дуже нахиляйся, — порадив Локвуд. — Утратиш рівновагу. Підніми руку з клинком трохи вище. Отак... — Він крутнув мій зап’ясток і легенько обернув мене за стан. — Ну? Так краще?

— Краще.

— Думаю, що ця рапіра тепер твоя. — Він копнув Джо капцем: манекен так загойдався, що я аж побокувала. — А тепер уяви, що це — голодний Другий Тип. Йому потрібна людська плоть, і він швидко підступає до тебе.... Ти повинна утримати його на місці, щоб він не загрожував іншим твоїм товаришам-агентам. Спробуй подвійний удар — отак... — Його рапіра дивним чином зробила коло круг манекена.

— Я не вмію, — зітхнула я. — В мене ніколи так не вийде.

Локвуд усміхнувся:

— Це ж звичайнісінький поворот Куріясі! Можу тебе навчити.

— Гаразд.

— Чай холоне! — зауважив Джордж. — А я доїдаю передостанній шматочок рулета!

Він брехав — рулет досі лежав на тарілці. Та вже й справді пора було чогось попоїсти. У череві в мене бурчало, а ноги підкошувались — напевно, минула ніч далася мені взнаки. Я промайнула між Есмеральдою й Джо і попрямувала до столика. Локвуд зробив ще зо дві вправи — легко, витончено й бездоганно, — а ми з Джорджем, жуючи, спостерігали за ним.

— Ну, що ви скажете про рулет? — запитала я з повним ротом.

— Чудовий. І так само незбагненний, як поворот Куріясі, — відповів Джордж. — Ніби й нічого такого, проте схоже на чергову дурницю, вигадану великими агенціями, щоб дуже приндитись. Як на мене, краще вже по-простому: побачив Гостя — не дай йому доторкнутись до себе і знешкодь Джерело. Оце і все, що нам треба знати.

— Ти ще й досі переймаєшся нічними подіями, — зауважила я. — Що ж, мені теж сумно.

— Це я винен. Слід було шукати уважніше. До того ж дарма ми облишили камінь. Ми могли скінчити справу ще до того, як ці «Фіттес» устромили туди свого носа. — Він хитнув головою. — Купка самовдоволених дженджиків. Я ж колись працював там, тож добре їх знаю. Зневажають усіх, хто не носить шикарну курточку й випрасувані штанці. І це все, чого вони варті... — Він засунув руку в свої спортивні штани й непоштиво почухався ззаду.

— Ну, не кажи. Більшість агентів «Фіттес» — хороші хлопці. — Локвуд, незважаючи на свої вправи, нітрохи не захекався. Він поставив рапіру на місце, до стойки, і обтрусив крейду з долонь. — Такі самі, як ми, й так само ризикують життям. Головна проблема — це їхні керівники. Вважають себе недоторканними тільки тому, що виконують найлегшу роботу в одній із найстаріших і найбільших агенцій.

— Ану, розкажи про них щось іще, — понуро обізвався Джордж. — Раніше вони просто бісили мене!

Я кивнула:

— Еге ж, Кіпс — найгірший серед них. Він справді ненавидить нас, авжеж?

— Не нас, а мене, — відповів Локвуд. — Він ненавидить мене.

— Чому ж? Чим ти так дошкулив йому?

Локвуд узяв зі стола одну пляшку з водою й зітхнув:

— Хтозна. Може, заздрить моїй красі й привабливості. А може, йому не подобається, що в мене власна агенція — не рівня їхній, ще й з такими чудовими співробітниками. — Він перехопив мій погляд і всміхнувся.

Джордж відірвався від свого комікса:

— А може, через те, що ти поставив його рачки, ще й з рапірою?

— Можливо. — Локвуд відсьорбнув з пляшки води.

— Що? — я поглянула на них обох. — Коли це сталось?

Локвуд умостився на стільці:

— Ще до нашого знайомства, Люсі. Я тоді був ще дитиною. ДЕПРІК влаштував щорічне змагання з фехтування для юних агентів Лондона. Здебільшого там брали участь «Фіттес» і «Ротвел», та мій колишній наставник — Сайкс на прізвисько «Могильник» — вирішив, що й мені варто спробувати. У чвертьфіналі я зустрівся з Кіпсом. Він старший від мене на кілька років, був тоді трохи вищий і йшов серед фаворитів. Приндився по-дурному як тільки міг. От йому й дісталась від мене черга вінчестерських напіввипадів — то коротких, то довгих, — таких, що він урешті аж у ногах заплутався. А коли я ще раз легенько штовхнув його, він і гепнувся рачки. А глядачам це, зрозуміло, сподобалось. Дивно було б, якби відтоді Кіпс не точив на мене зуба.

— Справді дивно, — погодилась я. — То ти... виграв тоді змагання?

— Ні, — Локвуд пильно оглянув пляшку з водою. — Ні. Вийшов у фінал, але не виграв. До речі, котра година? Щось ми сьогодні гайнуємо час... Треба піти умитись.

Він підхопився, взяв два шматки рулета і, перш ніж я встигла щось сказати, вибіг з кімнати нагору.

Джордж подивився на мене:

— Ти ж знаєш, що він не любить багато розводитись про себе.

— Знаю.

— Така вже в нього вдача. Дивно, що зараз він стільки розповів тобі.

Я кивнула. Джордж, звичайно, мав рацію. Про Локвудове минуле спливали хіба що дрібні чутки й бувальщини, а варто було спробувати розпитати його, як він замикався в своїй мушлі. Це мене дратувало — та водночас і зацікавлювало, й ця приємна цікавість нітрохи не згасала. Цілий рік, що я працювала в агенції, приховані подробиці минулого