Читати книгу - "Найцінніше в житті, Юрій Гадзінський"

* * *

          Якось у дитинстві Богдан купив собі диск з однією комп’ютерною грою. Гра була цікава і досить моторошна для малого Богдана, тому він її і добре запам’ятав. У тій грі йшлося про таку собі зону відчуження, куди було заборонено проникати звичайним людям. По тій зоні бігали мутанти, сновигали то тут то там сміливі шукачі пригод. Романтика, містика незвіданого. Тоді малий Богдан подумав, що було б цікаво опинитися теж у такому місці. Побродити там, куди ступати заборонено. Зараз же, коли далеко за спиною залишився ліс, блокпост та самотня вежа ЛЕП, Богдан відчував тільки поступово зростаючу напругу. Виявляється, здійснення давніх бажань не завжди потрібне людині. Напевне, деяким бажанням краще не збуватися ніколи.
          Власне ніч пройшла на диво швидко та спокійно, Богдан навіть виспався попри те, що декілька годин чергував, оскільки спали вони по черзі. Коли була його черга – юнак не відчував нічого особливого. Ніч як ніч. Місце як місце. Однак зараз, коли він усвідомив, що по суті переступив закон і що поряд з ним абсолютно незнайомі йому люди зі зброєю, стало якось некомфортно. Дивно, що інколи мозку потрібно більше часу, ніж очам, щоб осмислити очевидні речі та зробити ну зовсім елементарні логічні висновки.
          За сніданком бесіди вже ніхто не вів – мовчки зібралися, навели лад у покинутому сараї та вийшли назовні одразу як тільки зійшло сонце. Ранок був досить свіжим, земля трохи покрилася інієм. Звичайно, було б краще прийти сюди навесні, через декілька місяців. Але скоріш за все до того часу Сектор вже будуть контролювати набагато краще. І прохід сюди стане, ймовірно, дорожче... Увагу Богдана привернула вежа ЛЕП. На певні думки наштовхував і сам сарай. Хто і для чого побудував сарай серед чистого поля? Адже поряд ніхто не жив, не було жодної будівлі, до дороги – далеко. А хто і для чого збудував тут вежу, від якої не підключено жодного дроту електропередачі? Чому вежа стоїть якось… косо? Ніби й нічого неймовірного, однак тепер Богдан почав розуміти, що Сектор - місце не звичайне. Чомусь дивно розташований сарай і вежа справляли сильне враження. На відміну від геть страшних історій, котрі він читав в інтернеті до цього. Про чудовиськ, про НЛО, про паралельні світи.
          — Якась фігня з цієї вежею, вона тут одна стоїть? – Озвучив запитання Олександр. Було видно, що товстун теж звернув увагу на розташування конструкції.
          — Не знаю. А яка різниця? Тут багато що можна побачити. – Сухо відповів Кирило. Парочка гопників, видно, зовсім не була здивована. Богдан не поспішав визнавати дорослого зека за головного, але й іти далі самому теж передумав. Не хотілося приймати цю думку, що він напружився через цей сарай та вежу без дротів. Олександр хмикнув, мовляв, “цікаво!...” Після чого дістав із рюкзака цифровий фотоапарат, зробив декілька знімків чудернацьких будівель. Фотограф-журналіст, отже…
          — Нас не фотографуй. Інакше без камери залишишся. Впаде і розіб’ється – ніби жартома попередив Діма. Так розпочалася дорога до Пруту.
          Попереду йшов Кирило, трішки позаду і збоку – його напарник Діма. За ними – Олександр і Богдан. Цього разу товстун замикав. А Богдан йшов посередині. Ще як тільки вони поснідали та покинули сарай, Кирило дав команду перевірити зброю. Олександр і Богдан не сперечалися. Зараз же, коли група вийшла до широкої стежини, а поле закінчилося, чутно було лишень важке сопіння товстуна. Час від часу подував холодний вітер. Коли вони здійснили перший привал, Богдан в черговий раз переконався, що не дарма стільки грошей потратив на хороший одяг та взуття. В ньому було досить зручно.
          — Далі село Квітниця. Краще обійдемо його по бездоріжжю, а на трасу вийдемо пізніше – Сказав Кирило, уважно розглядаючи свою мапу.
          Визначити, яка саме була година, Богдан не міг, оскільки його батьківський наручний годинник показував щось не те, а стрілка не рухалась. Як тільки він хотів було уточнити час у новоспечених “колег”, Кирило озвучив інформацію стосовно села.
          — Село ми точно обходимо, ага – Підтакуючи, закивав головою Діма.
          — По карті ж… Ну так воно довше вийде. Для чого нам робити такий “гак” на шляху?
          Олександр якось невпевнено переводив погляд то на карту, то на самого Кирила.
          — Це погане місце. І коли будемо йти біля лісу, то навіть не дивіться в бік села. Бо Квітниця велика, і повз деякі будинки нам все ж доведеться пройти. Не заглядайте у вікна.
          — А чому?... – Тихо спитав Богдан, прикусивши себе за язика уже з запізненням. Навряд чи зек жартує, або розігрує їх.
          Кирило з цікавістю подивився на Богдана, потім перевів погляд на товстуна.
          — Там люди зникають. Подивишся у вікно – і пропав. Будинки нехороші.
          — А яка година зараз? – Як йому здалося, невпопад спитався Богдан.
          — Годинник можеш зняти і сховати, на час не орієнтуйся. Техніка тут працює не дуже добре. І фотоапарат… - Кирило поморщився, ніби дивився на гниле яблуко – Поменше ти б ним користувався, Саша.
          — Так а кому я заважаю? Ми йдемо, як і ти командуєш… З фотоапаратом то що?
          Було видно, що товстуна зачепило. Він підняв брови та дивився тепер на Кирила чесним відкритим поглядом. Але “ватажок” не став відповідати. Просто піднявся та повільно пішов вперед. Своє слово вставив Діма, і цього разу він говорив без роздратування, чи агресії, а навіть якось повчальницьки.
          — Ніхто, блін, вами не командує. Просто якщо не хочеш, щоб сталась якась біда, не став дивних питань і будь обережним, під ноги дивись.
          І на цьому обмін фразами закінчився. Група рушила далі.
 

* * *

            Богдану кортіло подивитися вбік, де вже здалеку вгадувалися обриси хатинок. Від зовсім нерозумного нав’язливого бажання це зробити, його відволікало спостереження з тим, що під ногами. Незрозумілі гострі шипи бурого відтінку просто стирчали з під землі то тут, то там. Розміром були як травинки. Богдан подумав, що було б геть скверно вештатися тут, коли буяє трава. Цікаво, якщо наступити ногою на такий шип – теж зникнеш? Чи просто залишишся без цілого взуття? Як не дивно, про схожі шипи в інтернеті він не читав. Крок за кроком – і вже через деякий час вони вийшли до ґрунтової дороги. Узлісся та село Квітниця залишилися збоку. Далі – траса, яка веде прямо до міста Прут. Якщо все буде гаразд, то вже завтра вони дістануться туди, а далі – кожен своїм шляхом.
            Наступна знахідка тільки дужче розпалила тривогу в серці. Одна справа була читати про Сектор в інтернеті. Інша – самому зіткнутися з чимось, що не можеш пояснити. І якщо про дивно розташовану вежу ЛЕП, сарай та шипи з під землі вдавалося не думати, то самотньо стояча іномарка посеред дороги… Вони повільно наближалися до машини зі зброєю наготові. Товстун перестав голосно сопіти, в одну мить став зібраним. Ні, він точно не був простаком. Богдан примружив око, прицілився. Всередині автівки хтось сидів. Передні двері з обох боків відсутні, біля машини на землі щось видніється. Чи то сумка, чи одяг. До машини залишалось зовсім трохи, Кирило зупинився та жестом руки наказав обходити автомобіль зліва, не наближатися до нього. Після чого тихо додав:
            — Нічого не чіпати.
            Коли Богдан зрозумів, що за кермом не жива людина, а тіло, висохла мумія – відчув, як сотні холодних мурах заповзали у нього під шкірою на спині. Він тримав на мушці мерця. Хлопець повільно рухався, обходячи автомобіль. Коли наступив з асфальту узбіччя – відчув легкий поштовх в плече. Це був Олександр.
            — Дивися під ноги!
            Це примусило Богдана відвести очі від мертвого водія. Сам автомобіль виглядав чудово, ніби недавно ще стояв у салоні. Цілий та чистий, білосніжно білий. Прекрасну картину псувало лишень повністю розбите лобове скло та відсутність дверей. Поряд машини їх теж не було видно. Діма сплюнув на землю харкотиння, трохи подався вперед. Його мало цікавили сухі рештки у лахмітті за кермом – а ось що дійсно цікавило, так це відкрита спортивна сумка поряд машини, з якої вивалилися коштовності. Кільця, сережки, кольє, скріплені гумкою куп’юри… Багато купюр.
            — Діма! – Коротко покликав свого товариша Кирило і той здригнувся, наче ужалений. Він все й так розумів.
            — Знаю, блін, знаю. Мгм.
            Він похитувався, наче наважувався на щось, але так і не посмів наблизитися до привабливих цікавинок. В салоні, на пасажирському місці біля водія лежав брудний чобіт. Інших решток, або частин гардеробу, здається, видно не було. Богдан сильніше стиснув рушницю. Вони обійшли автомобіль. Олександр зупинився, дістав фотоапарат та зробив декілька знімків з декількох ракурсів. Ось так от просто, ніби це – пейзаж, чи виставка автолюбителів. А Богдан так і продовжував дивитися на мумію та на машину. Хто і як вирвав двері? Що сталося з водієм?
            — Опусти ствол.
            Кирило підійшов до Богдана та обережно поклав руку на рушницю, зупинивши хаотичний потік думок. Він подивився парубкові в очі і сказав:
            — Це просто рештки. Все нормально. Видихни. Опусти ствол.
            Богдан нервово закивав. Було холодно, і холод цей ішов зсередини. Хотілося пояснити собі, що сталося. Але він не міг. Його завжди лякало те, чого не можна пояснити мовою логіки, причин та наслідків.
            — Ну пацан просто не тертий, мерців не бачив. Все окей, головне – аби не переклинило.
            Це вже був Олександр. Він по-своєму сприйняв реакцію Богдана. Товстун захоплено дивився на дисплей свого цифрового фотоапарату та діловито натискав кнопки, щось налаштовуючи.
            — Я в порядку, можемо йти далі. - Витиснув з себе Богдан. Діма можливо би покепкував над цим усім, але сам гопник немов заворожений продовжував витріщатися на сумку з коштовностями. Ніби нічого на світі більше й не існувало в той момент.