Читати книгу - "Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова"

Батько привернув мою увагу, щоб я не дивилася на хуліганів. Саша з братом якраз пішли додому.

— Ліє, на танці завтра підеш?

— Так.

— Я відвезу, — сказав Дерек.

— Ні, я на велосипеді поїду!

— Що, зовсім не можна тебе відвезти?

— Я сама!

— У який у вас вік цікавий, — усміхнувся шеф моїх рідних.

— А якщо ми тебе з цим котиком зустрінемо після танців?

Нахабно посміхаючись, запитав старший брат, показуючи на Алекса.

— На вулиці почекаєте.

— І що, всередину зовсім зайти не можна?!

— Дереку, тебе мало покусали? — усміхаючись поцікавився Януш і посадив до себе на коліна. — Не так давно, спілкувалися, на одну делікатну тему. Дерека через це покусали, до того ж, із засідки хтось кинувся.

— Нічого, я ще з ним поспілкуюся.

— Дерек, Алекс уже дорослий і від нього не втечеш і акуратним укусом не відбудешся, вирве шматочок, навіть не знаю звідки.

— Чому я повинен захотіти його вкусити? — запитав у мене Алекс.

— Ти казав, що я безпосередня. Це старша версія і часом без гальм і турботою старшого брата. Поговорить із тобою про дівчаток, і ти сам захочеш його побити.

Алекс, тільки брову в подиві підняв.

— Ось це я розумію витримка! — захопився Дерек і стурбовано подивився на мене з Янушем.

— Ліє, я дивлюся, а ти не втручайся.

— Сестра його підсилює. І навіть зараз, вона сильніша за брата. Але, не на все може спокійно реагувати.

— Я стільки полював за ними, — проворчав брат, занурюючись у видіння.

Я бачила те саме, що й він. Чийсь кабінет і документи. Це був реальний час і від цього було простіше. Хотіла вкусити брата, коли відчула, що до кабінету йдуть. Він зафіксував мою голову і не дав зробити укус. Але, коли двері вже почали відчинятися, я вивернулася і обернулася в нього на руках. Тим самим розриваючи видіння. Зістрибнула на підлогу кошеням. Алекс дивився на мене уважно. Встигла підійти і буцнути його в ногу. А мене погладили між вушок.

— Лія! — взмолився брат.

Обернулася назад.

— Коли минулого разу заходили, ті істоти тебе відкачували, а в мене голова сильно боліла добу. І ти все, що можна, побачив.

— Там був ще сейф.

— Порожній, між іншим.

— Прямо зовсім порожній? — уточнив батько.

— Ну, гроші різних валют, дорогоцінне каміння, кілька артефактів і жодних документів. А всі нечисленні папери лежали на столі. І як на мене, їх було занадто мало.

— Ти, чи що, все, встигла перевірити? — фиркнув брат.

— Було б що. І стіл усередині, порожній.

— Так діти, зосередьтеся, що було в документах?

Брат перекинув те, що бачив у кристал, я зробила те саме. Активували ми їх разом, і спочатку картинка була однакова. А ось на документах, різна. Шеф поліції насупився.

— І кому мені вірити? — запитав він суворо.

Я, схрестивши руки, подивилася на брата.

— Що?

— Ти намагаєшся підлаштувати, те, що бачити, під те, що розумієш, знову!

Дерек із Ронбером намагалися приховати посмішки. Шеф поліції, тільки очі закотив. Він, як і батько з дідусем, розуміли, що навіть провидці можуть помилятися. Особливо в іноземній мові.

— Януше, це інша мова. А ти намагався сприймати її звичною, тією, якою розмовляєш. Бачиш, ці закарлючки? — показала зображення на своєму кристалі. — Мова сусідньої країни, впізнаєш? — братик винувато кивнув.

З перекладом, ось так от з ходу, виникли в дорослих проблеми. Я взяла в батька планшет і відкрила одну цікаву програму.

— Звідки ти знаєш, що в мене таке стоїть?

— Помітила років двадцять тому, що хтось періодично перевіряє, чим я цікавлюся. Особливо, ретельно вивчає мої побажання з подарунків. І дописує свої варіанти. Це робите ви з дідусем. Але твій планшет ближче.

— Я задоволений, — усміхнено промовив дідусь, коли я вводила пароль для віддаленого доступу до свого планшета.

— Не підказуй, — буркнула тихо.

— Твоє ім'я у зворотному напрямку? Хм і прізвище... — сказав батько своєму батькові.

— Прийду додому, зміню.

Поки перебирала документи в планшеті, Алекс помітив мої малюнки. Зокрема, малюнки степового кота на узліссі парку. Я його одного разу там сфотографувала, а не так давно намалювала.

— У тебе вже добре виходить малювати, — похвалив батько. — Хм, рідна, ти ж давненько малюванням займаєшся.

— Так, просто рідше малювала. Зараз працюю над помилками. Тобі, може, красиво, але там багато огріхів. Ось, знайшла, дивись.

Показала йому алфавіт сусідньої країни.

— Та вірю, — сказав Януш. — Тепер би зрозуміти, що тут написано.

Я зачитала цей зубодробильний текст і переклала. Я з перекладеного, нічого не зрозуміла.

— Це військовий трактат, — поморщився Алекс, — в академії вивчали.

Переклали решту документів. Батько підсумував нашу знахідку з Янушем:

— Хтось готує надихаючу промову. Найогидніше, що магів виставляють покидьками, яких потрібно експлуатувати на благо суспільства. Не дивно, що в них третина населення втекла в інші країни, особливо в нашу. Потрібно попередити про спробу зламати бар'єр. І влити в нього ще силу.

— Щось я останнім часом нічого путнього не можу знайти.

— Не наговорюй на себе хлопець. Це нормальний результат. Ми хоч знаємо, чим вони живуть і до чого готуються.

Нас з Алексом відправили додому, а мої рідні ще були на роботі, незважаючи на вихідний у решти. Йшли пішки, Алекс ніс мій скейт.

— Адже ти інші мови й раніше знала. Я просто пам'ятаю, ти вже читала ними, — просто кивнула — Коли ти встигла вивчити?!

Трохи напружилася, хоча ні, брешу, не трохи напружилася. Адже я з ним не говорила про моє походження. Мене обняли за плечі і повернули. Алекс нахилився до мене, і ми стали на одному рівні.

— Що тебе налякало? — запитав він м'яко.

А я розумію, що не можу вимовити й слова, і зараз розплачуся.