Читати книгу - "Місія: Врятувати Різдво , Roman Havrik"

 Портал відкрився на узліссі дивного лісу. Перше, що помітила Софія - це незвична тиша. Не було чути ані пташиного співу, ані шелесту листя, хоча вітер гойдав гілки дерев. Високі старі дерева були вкриті сріблястим інеєм, який створював на їхній корі химерні візерунки, схожі на застиглі спогади. Між деревами клубочився легкий туман, що світився м'яким блакитним світлом. "Це і є Ліс Забутих Спогадів?" - прошепотіла Софія, відчуваючи, як мурашки пробігають по спині. "Так," - відповіла Сніжинка, опускаючись на найближчу гілку. "Це одне з найзагадковіших місць у всьому магічному світі. Кажуть, що тут зберігаються всі забуті спогади - і радісні, і сумні." "Але як це можливо?" - запитала Софія, роздивляючись навколо. "Як спогади можуть зберігатися в лісі?" "Дивись уважніше," - порадив Тінкербелл, вказуючи на найближче дерево. Софія підійшла ближче і помітила, що візерунки на корі не просто візерунки - вони рухалися, змінювалися, показуючи крихітні сцени з чийогось життя. Ось маленька дівчинка отримує свій перший велосипед, ось хлопчик будує замок з піску на пляжі, ось літня жінка пече пиріг за старовинним рецептом... "Кожне дерево - це сховище спогадів," - пояснив Тінкербелл. "Коли люди забувають щось - чи то від часу, чи то навмисно - ці спогади не зникають. Вони приходять сюди і живуть у цих деревах." "Але навіщо?" - запитала Софія, не в змозі відірвати погляд від рухливих картинок на корі. "Бо іноді людям потрібно згадати," - відповіла Сніжинка. "Особливо те, що здається забутим назавжди. І саме тому тут захований Кристал Доброти - бо справжня доброта часто народжується зі спогадів про те, як колись хтось був добрим до нас." Вони рушили вглиб лісу. Чим далі вони йшли, тим дивнішим ставало все навколо. Туман згущувався, а в ньому з'являлися і зникали примарні постаті - відображення чиїхось спогадів. Іноді Софія чула уривки розмов, сміх, плач - відлуння забутих моментів. Раптом вона помітила щось знайоме. На одному з дерев промайнула сцена, від якої її серце стиснулося - маленька дівчинка, дуже схожа на неї саму, сиділа біля ліжка в лікарні і тримала за руку жінку. Її маму. "Стійте," - прошепотіла Софія, зупиняючись. "Це... це мій спогад." Вона підійшла ближче до дерева. Сцена стала чіткішою - тепер вона могла бачити кожну деталь того дня, який намагалася забути. Останній день, коли бачила маму живою. "Софіє," - м'яко сказала Сніжинка, підлітаючи ближче. "Не варто..." "Ні, я хочу подивитися," - відповіла дівчинка, торкаючись кори дерева. У той же момент спогад ожив повністю, огортаючи її, як туман. Вона знову опинилася в тій лікарняній палаті. Запах ліків, тихе пікання приладів, бліде обличчя мами на подушці... "Софійко," - прошепотіла мама, стискаючи її маленьку руку. "Обіцяй мені, що завжди будеш вірити в дива. І пам'ятай - я завжди буду з тобою, навіть якщо ти не зможеш мене побачити." "Але як?" - спитала маленька Софія крізь сльози. "У кожній сніжинці, що падає з неба, у кожній зірці, що сяє вночі, у кожній добрій справі, яку ти робиш - там буду я, спостерігаючи за тобою і пишаючись тобою." Спогад почав розчинятися, повертаючи Софію в реальність. Вона відчула, що по щоках течуть сльози. "Я й забула," - прошепотіла вона. "Забула її останні слова... Як я могла забути?" "Іноді ми забуваємо найважливіше," - м'яко сказав Тінкербелл, "бо пам'ятати надто боляче. Але твоя мама була права - вона досі з тобою. У твоєму дарі бачити магічних істот, у твоїй здатності вірити в дива." Софія витерла сльози і міцніше стиснула свій кулон. Тепер вона розуміла, чому цей ліс такий важливий - він зберігає не просто спогади, а частинки нас самих, які ми втратили або заховали глибоко в серці. Вони продовжили свій шлях, але тепер Софія дивилася на все іншими очима. У кожному спогаді на деревах вона бачила історію - радісну чи сумну, але важливу для когось. Деякі спогади були такими старими, що майже вицвіли, інші - яскравими і живими, наче щойно створеними. Раптом попереду з'явилося світло - м'яке, золотисте сяйво, що пробивалося крізь туман. "Дивіться!" - вигукнула Сніжинка. "Це має бути воно - Серце Лісу!" Вони прискорили крок і незабаром вийшли на невелику галявину. Посеред неї росло величезне дерево, старіше за всі інші. Його кора світилася тим самим золотим світлом, а в повітрі навколо нього танцювали тисячі світлячків-спогадів. "Кристал Доброти має бути десь тут," - сказав Тінкербелл, оглядаючи галявину. Але перш ніж вони встигли почати пошуки, повітря навколо похолоднішало, а туман згустився. З тіней вийшла знайома фігура - Морозний Король. "Як передбачувано," - сказав він з холодною усмішкою. "Я знав, що ви прийдете сюди. І цього разу я підготувався." Він змахнув рукою, і туман почав формуватися у фігури - темні силуети, що оточили галявину. "Знаєте, що це?" - запитав Король, вказуючи на силуети. "Це забуті спогади. Але не просто будь-які - це спогади про біль, зраду, самотність. Всі ті моменти, які люди так старанно намагаються забути." Силуети почали рухатися, наближаючись. З туману долинали голоси - сповнені болю, гніву, відчаю. Софія відчула, як холод пробирається до самого серця. "Бачиш, дівчинко," - продовжував Морозний Король, "ти думаєш, що доброта - це сила. Але подивися правді в очі - світ повний болю і зради. Навіщо намагатися врятувати Різдво? Хіба не краще дозволити всьому замерзнути, забути про всі ці непотрібні почуття?" Темні силуети підійшли ближче, і тепер Софія могла бачити сцени, які вони показували - діти, яких дражнять у школі, друзі, що зраджують, родини, що розпадаються... Всі найгірші моменти, які тільки можуть бути в житті людини. "Ні," - прошепотіла Софія, відступаючи. "Це неправильно. Це не все, що є у світі." "Ні?" - засміявся Король. "Тоді подивися на свій власний забутий спогад." З туману виринула нова сцена - день похорону її мами. Маленька Софія стоїть під дощем, тримаючи бабусину руку, а навколо люди шепочуть співчуття, яких вона не хоче чути. "Досить!" - крикнула Софія, закриваючи очі руками. Але навіть із заплющеними очима вона продовжувала бачити ці спогади, відчувати біль, який вони несли. І раптом вона згадала інший спогад - той, який щойно побачила на дереві. Останні слова мами: "Вір у дива. Я завжди буду з тобою." Софія відкрила очі і випрямилася. Кулон на її шиї засяяв яскравіше, відганяючи темні тіні. "Ви помиляєтесь," - сказала вона твердо. "Так, у світі є біль і сум. Але є й інше. Є доброта." Вона зробила крок вперед, і з кожним її словом сяйво кулона ставало сильнішим. "Коли я втратила маму, було боляче. Але була бабуся, яка огортала мене любов'ю. Були сусіди, які приносили їжу і допомагали по господарству. Були вчителі, які виявляли особливу турботу. Незнайомі люди, які просто посміхалися і бажали гарного дня." З кожним словом темні силуети відступали, а на їх місці з'являлися нові спогади - світлі, теплі, сповнені добротою. "І знаєте що? Всі ці прояви доброти - вони теж залишають спогади. Може, не такі гучні і драматичні, як біль і втрати. Але вони є, і вони сильніші." Софія підійшла до великого дерева в центрі галявини і торкнулася його кори. В той же момент все дерево засяяло ще яскравіше, а з його крони спустився кристал - такий самий, як її кулон, але зелений, як молоде листя навесні. "Ні!" - закричав Морозний Король, кидаючись вперед. Але було пізно. Софія взяла Кристал Доброти в руки, і він відгукнувся теплим сяйвом, зливаючись у гармонії з її кулоном і Кристалом Радості. Три кристали разом створили такий потужний спалах світла, що Морозний Король був змушений відступити. "Це не кінець," - прошипів він, розчиняючись у тумані. "У вас залишився лише один день до повного місяця. І навіть якщо ви знайдете останній кристал, вам все одно доведеться зіткнутися зі мною. А я буду готовий." Коли він зник, ліс знову наповнився м'яким світлом. Темні спогади розчинилися, залишивши після себе відчуття спокою. "Ти зробила це!" - радісно вигукнула Сніжинка, кружляючи навколо Софії. "Ти не тільки знайшла Кристал Доброти, але й довела, що гідна його!" "Це було неймовірно," - додав Тінкербелл, розглядаючи три кристали, що світилися разом. "Але тепер у нас справді мало часу. Залишився всього один день до повного місяця, а ми навіть не знаємо, де шукати останній кристал." Софія подивилася на кристали у своїх руках. Тепер, коли їх було три, вона відчувала, як вони тягнуться один до одного, намагаючись возз'єднатися. "Можливо," - сказала вона повільно, "вони самі можуть показати нам шлях? Адже вони були частинами одного цілого." Вона підняла кристали вгору, і вони засяяли ще яскравіше, створюючи в повітрі щось схоже на карту з світла. На ній чітко виднілася одна точка - високо в горах, у місці, де вічно бушують снігові бурі. "Крижана Вершина," - прошепотав Тінкербелл. "Звичайно! Де ще ховати наймогутніший з кристалів, як не в найнедоступнішому місці?" "Але як ми туди дістанемося?" - запитала Софія. "До повного місяця залишається так мало часу..." "Я знаю, хто може допомогти," - раптом сказала Сніжинка. "Але для цього нам доведеться повернутися до Королівства Північного Сяйва. Крижана Принцеса - єдина, хто знає безпечний шлях до вершини." "Тоді не гаймо часу," - рішуче сказала Софія, ховаючи кристали в рюкзак. "Нам потрібно встигнути врятувати Різдво." Вони вийшли з лісу іншою стороною, ніж увійшли. Тепер Софія несла з собою не тільки три магічні кристали, але й важливий урок - іноді найтемніші спогади можуть привести до найяскравішого світла, якщо знайти в собі сили подивитися на них по-іншому. Попереду їх чекало останнє і найважче випробування - підйом на Крижану Вершину і протистояння з Морозним Королем. Але тепер Софія знала - вона не сама. З нею її друзі, магія трьох кристалів і, найголовніше, пам'ять про мамині слова: "Вір у дива." А високо в небі місяць ставав все повнішим, відраховуючи години до вирішального моменту…