Читати книгу - "Останній день вічності , DjuliaNikoll "

Учитель знову поглянув на нього, і в його очах майнула жалість.

— Тоді вирушайте негайно. Час грає не на вашу користь. Чим довше Морос залишається в ув'язненні,тим складніше буде звільнити його від темряви

Шлях від дому вчителя до хижі Ельяна був нескінченною смугою порожнечі, поглинутою сірими хмарами і безмовним сніговим простором. А ближче до вечора напруга лише зростала: "Нам потрібен час. Потрібно зібратися." — його голос був втомленим, як і вся його фігура, що стояла перед нею. "Завтра ми вирушимо в подорож. Але сьогодні нам потрібно підготуватися."

Ліліт зупинилася, на мить її погляд застиг на фоні білих полів. Вона майже не помітила, як напружилися її плечі, як пальці стиснулися в кулаки.

"Ти що, намагаєшся мене затримати?" — її голос був крижаний і роздратований. "Ти тягнеш час, наче не розумієш, як це важливо!"

Ельян важко зітхнув, знову поглянувши на неї. З кожним її словом напруга в повітрі ставала нестерпною.

"Ти не розумієш," — відповів він, стримуючи роздратування. "Твоя мета важлива. Але навіть ти повинна розуміти, що підготовка — це не просто забаганка. Я не можу просто повести тебе в цей шлях, не впевнившись, що ми зможемо його пережити."

Ліліт стояла мовчки, впившись поглядом у його обличчя. В її очах іскрилося холодом.
—Пережити?Я вже мертва з середини!Мені вже немає чого втрачати!Ти думаєш, що розумієш, як це — втратити все? Все, що я любила, все, що було частиною мене... Я втратила їх. І тобі, Ельян, цього не зрозуміти."

"Ти не одна втратила все." — Ельян промовив це тихо, але в голосі його було щось, що змусило Ліліт замовкнути. "Моя дружина була для мене всім. Я був з нею, коли вона допомагала тим, кого всі вважали безнадійними.Я бачив, як її знання використовували проти неї. Я втратив її, бо довіряв тому, кому не слід було. Я також хочу справедливості. І заради неї я піду до кінця.

— Тож не думай, ніби для мене це не настільки важливо. Не думай, що я йду з тобою лише через твою примху. Я йду, бо це мій єдиний шанс знайти і покарати винного.

Він був здивований, що сказав ці слова, але не пошкодував. І хоча вона стояла перед ним, як кам'яна статуя, в її очах щось змінилося. Можливо, це була іскра — іскра розуміння.

Але це було не головне. Головне було те, що в цей момент, на межі їхнього мовчання, вони обидва зрозуміли одне — цей шлях до храму буде випробуванням не лише для тіла, а й для їхніх душ.

Ранок настав, окутаний легким, але морозним повітрям. Сніг, немов пух, продовжував тихо падати на землю, і все навколо було покрите білим покривалом. Але всередині хижі Ельяна вже панувала інша атмосфера — вона була повна напруги, готовності та ледве стримуваної енергії. Час прийшов.

Ліліт стояла біля дверей, окидаючи поглядом все, що вони збиралися залишити позаду. Ельян, незважаючи на свою невидиму втому, був готовий до подорожі, його спорядження акуратно складене біля дверей, і лише його погляд видавав ту тривогу, яку він, можливо, не хотів показувати.

Коли Ельян, нарешті, підійшов із сумкою, готовий вирушити, Ліліт не змогла не скористатися моментом.

"Так що ти, Ельян... точно все готово? Все на своїх місцях?" — її голос був легким, насмішливим. "Не забув чи ти щось важливе? Я б не хотіла опинитися в лісі без необхідних речей."

Ельян не одразу відповів, його обличчя скривилося, але він намагався не показати роздратування. Він знав, що Ліліт просто не може втратити таку нагоду, щоб трохи його подразнити
"Ти можеш не переживати, Ліліт. Я все перевірив. Все готово." — його відповідь була дещо сухою, але він не міг утриматися від того, щоб не поглянути на неї з легким викликом.

Ліліт подивилася на нього, її очі світилися, але в її усмішці приховувалася гірка іронія. Вона не могла б не зачепити цю тему, бо для неї цей момент був своєрідною перемогою"Ох, як мило. Тепер точно можна йти. О, так! Це просто прекрасно!" — вона не змогла не дозволити собі трохи отруйної усмішки.

Ельян зітхнув, стримуючи роздратування. Він відчував, що між ними ще залишалася ця тонка нитка напруження, але розумів, що не варто її тягнути. Він лише знизав плечима і повернувся до неї.

"Вирушаємо. Час не чекає."

Ліліт кивнула, але більше не стала звертати увагу на його нервозність.

Вона вийшла першою, не озираючись, і Ельян пішов за нею, не без огляду. Ранок був тихим, тільки сніг хрустів під ногами, і їхній шлях розпочався. 

~Глава 2.У полоні власних страхів ~

Засніжені вулиці, прикрашені вогнями, створювали дивний контраст з її внутрішнім світом, повним холоду та помсти. Тут, у цьому світі, здавалося, життя йшло своєю чергою — люди поспішали по справах, торговці кричали про розпродажі, а в повітрі вивітрювався запах свіжоспечених булочок і смаженого м'яса. Ліліт зупиняла погляд на яскравих вітринах, де сяяли іграшки, свічки і новорічні прикраси.Все це їй віддалено навіювало спогади про свій дім.

Вона подивилася на Ельяна, що йшов трохи попереду, а потім знову повернула погляд до навколишнього світу. Тут було зовсім не так, як на небесах, і тим більше не так, як у тому, що вона залишила.

"Цей світ не такий вже й нікчемний..." — її голос прозвучав несподівано м'яко, коли вона зупинилася, щоб поглянути на величну архітектуру величезних будівель. Ці високі будинки з вітражними вікнами і вежами, заплетеними зимовими візерунками, могли б стати частиною її палацу.

"Тобі подобається?" — запитав Ельян, помітивши, що вона трохи відстала. Він не очікував, що її зацікавить світ людей, але, мабуть, вона все ж була вразливою до краси.

Ліліт знизала плечима, не особливо бажаючи відкривати свої думки. Замість відповіді вона повернулася до своїх спогадів, як це часто траплялося, коли вона не могла зосередитися на чомусь одному.

— Ти щось знаєш про День Вічності? — її слова прозвучали раптово, ніби це було питання, яке вона не ставила нікому вже давно.

"День Вічності?" — Ельян, ймовірно, і не чув про таке свято. Він намагався згадати, але нічого не міг знайти в своїх книгах про таку подію.