Читати книгу - "Морок, Айрін Сторі Irene Story"

Біля офісу, де знаходилась редакція, стояв натовп з моїх колег. Виявилось, що сама будівля була досі зачинена. Серед співробітників на вулиці під офісом був і керівник. Він щось відчайдушно намагався донести трохи злим і невдоволеним колегам, яким довелось їхати через половину міста, а їх ніхто не попередив. Склалось враження, що дійсно ніхто ні про що не знав. Наш Кирило-його-величність-я-ваш-начальник-а-ви-ніхто дуже гучно намагався продати свою правду:

- Я вам вже декілька разів повторював і ще раз повторюю: причиною того, що сьогодні та завтра ми не будемо працювати, є коротке замикання. Вся техніка зараз не працює. Але найгірше, що автоматичні вхідні двері заблоковані. Треба чекати майстрів. А потім ще викликати IT-відділ, щоб вони повернули в нормальний стан всі наші додатки, системи та документи.

Багато хто задавали питання:

- Чому нас не попередили?

- Я маю зазначити, що про все дізнався сам, коли приїхав приблизно півгодини тому. Тільки змогли зв’язатись зі службою охорони. Вони сказали, що після вчорашньої другої зміни, ніхто більше в будівлі не з’являвся. Хоча через збій в системі всі дані могли зникнути.

Поки всі стояли в очікуванні завершення промови керівника, до будівлі приїхала поліція. Два патрульні автомобілі та мікроавтобус на додачу. Наш бос-всіх-босів теж замовк, хоча були підстави вважати, що він міг володіти більшою інформацією стосовно того, що відбувалось. До нього підійшли двоє. Один з чоловіків був вдягнений у поліцейську форму, а інший - весь в чорному. Мені здалося, що я його вже десь бачила, хоча тільки могла роздивитись його профіль.

- Кирило Олександрович Рóман? Власник редакції «24/7»?

- Так, це я. А Ви..?

Вперше я бачила Кирила таким збентеженим. Хоча сама знаходилась в передчутті чогось поганого.

Чоловіки показали посвідчення, а той, що був вдягнений не по формі, ще й голосно представився:

- Слідчий. Денис Олексійович Ступін.

- Щось сталося?

- Скажіть, це Ваші підлеглі?

- Так.

До нас розвернулись і оглянули з голови до ніг. Я зрозуміла, де вже бачила чоловіка в чорному. Це був не тільки слідчий, як він представився, а ще й мій «рятівник». Отже, я дарма лякала його поліцією. На якусь мить мені здалось, що він мене теж впізнав.

Видно було по виразу його обличчя, коли ми зустрілись поглядом.

- Я прошу вас всіх пройти з нами у відділок для надання свідчень.

По очах колег було видно, що ніхто нічого не розуміє. Всі мовчали, а головне, нікуди не рухалися.

- Навіщо нам їхати у відділок? І по якій причині ми маємо давати показання?

Алекс (він же Олександр відповідно до паспорту) задав ці два питання, які не наважувались запитати решта наших колег, але я була впевнена, що думали ми всі про одне й те ж саме.

- Добре. Давайте пройдемо в ваш офіс – і там вже ми з вами все з’ясуємо. І після цього вже точно поїдемо у відділок.

Кирило за дві секунди встиг і зблідніти, і почервоніти.

- Я перепрошую, але в нас технічні проблеми. Двері заблоковано. Ось-ось має прибути ремонтна бригада.

Слідчий подивився на нашого керівника, як на ідіота. І мені здається, що наш бос нарешті навчився зчитувати погляди інших.

- У Вас є список співробітників редакції?

- Я ж кажу, двері заблоковано. Всі документи та дані в комп’ютерах. І я невпевнений, що вони там збереглися. Зранку повибивало всю систему.

Якщо у слідчого до кінця спілкування з Рóманом не почне сіпатись око, то це буде прояв неймовірної витримки. Наш колектив точно знає, що всі документи зберігаються в хмарному сховищі на випадок саме таких форс-мажорів.

- Ігорю, – слідчий звернувся до хлопця в формі – запиши всіх тут присутніх, разом з їхніми паспортними даними та номерами телефонів та внеси їх в протокол.

- Всі решта, – Денис Олексійович вже звернувся до нас – слухайте мене уважно. Все, що ви зараз почуєте, не може і не має бути розповсюджено ніяким чином: ні в соціальних мережах, ні в Інтернеті в загалом. Інформація, яку ви отримаєте, не має бути обговорена вами навіть з рідними та близькими. Буде офіційний прес-реліз від поліції, але це все рівно не привід для того, щоб про це говорили в журналістських кулуарах. Ви маєте знати, що стався злочин. І цей злочин тяжкий і пов’язаний з вашою редакцією.

- Що сталось?

- Ми не маємо права обговорювати це на вулиці.

До будівлі під’їхала якась техніка. Це були автомобілі різного призначення.

- Я прошу всіх проїхати у відділок. Після того, як розблокують двері, ми проведемо обшук на території редакції. Ось мікроавтобус – на ньому вас і повезуть.

- Ми нікуди не поїдемо.

Всі почали протестувати. Ми не розуміли, що відбувається. Для чого нам кудись їхати? Нам ніхто нічого не пояснив, що саме сталось.

- Ви поїдете у відділок. А ми тим часом проведемо обшук у вашому офісі. У відділку вам всім все стане зрозуміло.

- Дайте нам можливість зайти в офіс редакції. Ніхто з ваших людей не знає наше робоче місце так, як ми. Після огляду на місці, ми одразу поїдемо до відділка...