Читати книгу - "Патя в світі Галілео. Боротьба за виживання, Любава Олійник"

Додому ми повернулися удвох.

Мамі довелося сказати, що це мій хлопець та партнер по проєкту з астрономії, який ми маємо захищати наступного тижня (ну, а що? Хоч хтось порадіє за мене). Я ж і справді їздила на олімпіаду з астрономії, тож прикриття більш-менш правдоподібне. Окрім того, минулого місяця їздила на олімпіаду з фізики. Це був останній етап, тож довелося пропустити цілий тиждень в школі і поїхати в обласний центр. Тож, наукові проєкти вписувалися в нашу з Глібом легенду, як не можна краще.

Тим паче, що ми збиралися до світу Галілео, а тут бути в чомусь до кінця впевненою не можна. Треба було мати план "Б", "В" і, бажано, ще пару запасних варіантів на всякий випадок.

Ми завалили в мою кімнату, яка завжди була моїм особистим простором.

— Фух, перший етап пройдено, — полегшено видихнула я, скидаючи рюкзак на підлогу.

Гліб, схоже, так не поспішав. Він оглянув мою берлогу та зрештою вмостився на розкладний диван.

— Патя, а ти ще маєш ті смачні рогалики? — його очі нагадували кота, якому просто неможливо відмовити.

— Я здогадувалася, що твій план включає пограбування моєї кухні, — запустила в нього подушку, чого він явно не очікував, і зникла за дверима, прямуючи на кухню.

Мама якраз була на кухні і готувала «стратегічні запаси».

— Голодні? Може, будете картопляну запіканку, ось щойно допеклася, — запропонувала вона, усміхаючись.

— Звісно, але одразу застерігаю, у Гліба апетит, як у слона, він з’їв більшу половину моїх рогаликів, — попередила я, намагаючись стримати сміх.

Мама весело посміхнулася, сіла на кухні і замріяно підперла підборіддя. Я розуміла, про що вона думає, та поки не сміла її ні в чому розчаровувати, адже збоку, мабуть, так і виглядало: привела дівчина додому хлопця, а значить, у них роман і вони обоє зелені закохані підлітки, що так і не можуть націлуватися.

Ностальгійно усміхнулася своїм припущенням, адже звідки мені знати, що там навигадувала собі мама. Відігнала ці думки і прийнялася накладати в тарілки фірмову запіканку. Вона в мене готує віртуозно.

— Та-дам, — зайшла в кімнату з тарілками, Гліб одразу кинувся до мене.

— Патя, дай допоможу, — запропонував він, намагаючись вихопити тарілки з моїх рук.

— Допоможеш з’їсти? — підколола я його.

— Мммм, цей божественний аромат! Я ледь дочекався! — вигукнув він, закочуючи очі від задоволення.

— Ще трошки зачекай, принесу виделки та хліб…

Гліб з кожним шматком розхвалював мамині таланти, а я помітила, що він, мабуть, давно не їв нормальну домашню їжу. Щось було в його погляді таке… ніби він був голодний не тільки фізично, а й емоційно. Він шукав тепла і затишку, якого, мабуть, давно не відчував.

— А як харчуються в Галілео? — поцікавилася я, ніби між іншим, до слова.

— Їжа знаходиться в автоматах, як у нас кавомашини самообслуговування. Якщо ти виконаєш потрібні умови, на твій смарт-годинник, що є свого роду чіпом, приходить певна кількість монет, тоді ти можеш замовити собі їжу. Вона тут же готується і видається, — пояснив Гліб.

— Ого, тоді зрозуміло, чому ти так накинувся на мамину домашню їжу, — з розумінням закивала я, проте така перспектива все менше надихала потрапити в паралельний світ. Харчуватися з автомата? Це ж зовсім не романтично!

— Так, ти права. Проте твоя мама дійсно дуже смачно готує, я й справді нічого смачнішого останнім часом не куштував, — повторив він, щиро посміхаючись.

Від компліменту маминим шедеврам я трохи пожвавішала.

— Ти часто буваєш вдома?

— По-різному. Іноді раз на тиждень, буває, раз на місяць, — відповів він, відводячи погляд.

— А твої батьки? Вони взагалі в курсі про твоє місцеперебування? — запитала я, намагаючись зрозуміти його історію.

Я помітила, що це його трохи засмутило.

— Батьки вважають, що я працюю в ІТ-фірмі, і це почасти правда. Лео, мій друг дитинства, зареєстрував кілька років тому компанію з надання послуг у сфері ІТ. Ми були першими, хто пропонували подорожі віртуальної реальності за допомогою спецокулярів та інших гаджетів. Комп’ютерний світ затягнув нас, юних мрійників. Ми першими впроваджували штучний інтелект, робили різного роду реклами, ролики, друкували різні речі на 3D-принтері. З ШІ все виходило набагато швидше, ніж у конкурентів, тож ми швидко вийшли на середній дохід, і Лео зміг відкрити ще кілька віртуальних філій, тобто сайтів з іншими назвами, — розповів Гліб.

Я слухала, роззявивши рота. Кілька друзів змогли створити з нуля справжню компанію, працювали самі на себе. Що ж такого трапилося у них, що вони звернули з наміченого вектору?

— Як комп’ютерний геній, він автоматизував усю систему замовлень-видань, тож додаткові співробітники не були потрібні. Ми з сестрою Галею та її подругою Дариною встигали. Лише в основному офісі містилися три кімнати для віртуальних подорожей. Решта філій працювали як сайти. Проте в якийсь час між моєю сестрою та її подругою Дариною пробігла кішка на ім’я ревність. Галя звільнила Дарину і вдарилася в магію. Достеменно не відомо, що це за система і як саме вона працює, — відомо одне, вона затягнула Лео у свій паралельний світ, який спочатку проєктували в ШІ. Лео сильно змінився, його не цікавила моя думка з цього приводу, з кожним днем вони все більше проводили часу в ньому і віддалялися від мене, — продовжив він свою розповідь.

Довелося закрити віртуальні кімнати, продати обладнання, щоб покрити борги, віддати у суборенду частину приміщень компанії і найняти двох спеціалістів, щоб допомагали з замовленнями. Почав тягнути все на собі та сподівався повернути їх у справжню реальність. Одного разу попросив Лео показати мені своє віртуальне дітище. На той час це був невеличкий острів та один будинок на кілька поверхів.

Сама ідея була новаторською, цікавою, проте це був не мій світ. Я почав його відвідувати, щоб допомогти друзям і спробувати переконати їх, що справжній світ кращий за вигаданий, проте це їх лише більше дратувало і вони з маніакальним запалом його удосконалювали та розвивали.