Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Алміра Лантійська

Як не намагалася я заснути, думки нещадно кружляли в голові, не даючи жодної миті спокою. Невже даремно всі ці роки я переховувалася? Хоча ні, не даремно. Якщо в замку нікого не лишилося в живих, то й мене б не пощадили. Але якщо його не палили дракони… то хто це зробив?

І головне — чому мого батька, людину, яку я вважала втіленням честі, називають зрадником? Чи був той переворот узагалі? Я маю дізнатися правду, інакше не зможу повернути честь родини. Але чи хороша ідея їхати до столиці? Точно погана. Проте, тікаючи далі, я нічого не проясню.

Здавалося, я щойно заплющила очі, сильне передчуття заставило мене різко прокинутися. Я здригнулася і сіла, інстинктивно вдивляючись у темряву.  Вислизнувши з трави, до мене повзла змія.

Хто зараз на варті? Чому всі сплять? Чи вона отруйна?

Я завмерла, коли побачила її хвіст.

«Чорна смерть».

Кров застигла в жилах.

Якщо цей гад ужалить — шансів вижити немає.

Я знала це напевно. Колись, коли мені було сім, донька герцога — маленька Мія — намагалася врятувати пташеня, що випало з гнізда. Вона замахнулася палицею на змію, і та вжалила хвостом її руку. Два удари серця — і Мія впала на землю. Я закричала так, що весь замок вибіг на галявину. Її врятували, але тільки завдяки тому, що моя мати була чудовою знахаркою.

Змія зупинилася перед кидком. Я не мала зброї. Моя смерть вже дихала мені в потилицю…

Блиснула сталь.

Шипіння обірвалося, а голова гадини впала на землю окремо від тіла.

— Не щодня доводиться рятувати леді життя, — самовдоволено хмикнув Матей, спокійно змахуючи кров зі свого клинка.

Я сиділа, заклякнувши, не в змозі вимовити ні слова.

— Ноель, ти, придурку, якого біса ти спиш?! — Матей грубо смикнув його за плече. — Спочатку ми шукаємо дівчат, які від тебе тікають, тепер ти ще й варту проспав? Чудова робота.

— Чому він не рухається? — я схопила Матея за зап’ястя. — Перевір, чи не вжалила його змія.

Здавалося, холод пробрав мене до самих кісток. Якщо змія до нього добралася більш ніж 20 хвилин тому — він мертвий.

— Є поріз на нозі, але… — Матей замовк, торкнувшись шкіри. — Пульс ледь прощупується.

Чорт!

Я кинулася до своїх речей.

— Ти що, вишивати надумала? — Матей зиркнув на мене з недовірою.

— У нас немає часу на дурні коментарі! Дай води, швидко!

Штани Ноеля довелося розрізати. Я притиснула до рани срібнолисник і розтерла його пальцями, змушуючи сік просочитися у рану.

— Навіщо ти його рятуєш, якщо так ненавидиш? — Матей склав руки на грудях.

Я стиснула губи.

— Я не ненавиджу Ноеля. Я просто… — слова застрягли в горлі. — Я вірила в одну правду, а виявляється, що вона зовсім не така, якою я її знала. Я не можу дати йому померти.

Матей мовчки кивнув.

До ранку дихання Ноеля вирівнялося, а його обличчя знову набуло здорового кольору.

Я глянула на нього уважніше. Він був гарним. Незвично гарним. Темне волосся трохи завивалося на кінцях, а під ледь нахмуреними бровами ховалися довгі вії. Я раніше ніколи не звертала уваги на його обличчя…

— Що, подобається дракончик? — Матей вишкірився.

Я швидко відвела погляд.

— Ти ж не певен, що він дракон?

— Тепер певен.

— Що ти маєш на увазі?

Матей скинув рукав Ноеля. На його шкірі проявився темний візерунок — наче древні письмена, що переливалися сріблом.

Я відсахнулася.

— Це що таке?!

— Родовий знак.

— Чий?!

Матей провів пальцем по символах.

— Це в’язь королівської сім’ї.

Я завмерла.

— Тобто… ти хочеш сказати, що…

— Якщо це правда, то Ноель — не просто сирота. Дракони не гублять своїх дітей, звідки ж ти тут взявся? 

Сподіваюся, ми дістанем відповідь і на це питання.

Ми їхали вже другий тиждень. Мовчазно. Напружено. Немов троє випадкових попутників, яким раптово довелося терпіти одне одного.

Ноель постійно був у своїх думках, відповідав уривчасто, ніби знехотя повертаючись до реальності. Матей же, здавалося, вирішив узяти на себе роль балакучого птаха, який будь-що-будь не дасть компанії остаточно зануритися в тишу.

Але я вже так давно не підтримувала розмов, що й забула, як це робиться.

— Що буде, коли ми доберемося до палацу? — запитала я, порушуючи чергову хвилю мовчання.

— Я не в праві вирішувати такі питання, — знизав плечима Матей. — Якщо Ноель і справді має бодай краплю королівської крові, його повернуть драконам. Імператор, звісно, використає це на свою користь. З драконами важко домовитися.

— А що буде зі мною?

— Тобі треба вчитися. Твій дар ще не розпечатано, але мине рік-два — і він почне зводити тебе з розуму. Єдине місце, де вчать магинь життя, — Школа Кіл. Якщо не збереш своє коло, не зможеш контролювати силу, Алміро.

— Можна просто Міра. Так мене звали рідні.

— А мене можеш називати «кохання мого життя, чарівний Матей», — підморгнув він.

— Клоун.

Ще через два дні ми виїхали з лісу — і перед нами відкрилася неймовірна панорама. Чутки про Доран не брехали. Він справді вражав уяву.

А на узвишші, мов дорогоцінний камінь у короні, переливався всіма барвами Райдужний палац.

— Як у такому місці можна жити й не осліпнути? — пробурмотіла я.

— Ох ти ж моя невдячна критикесо, — хмикнув Матей. — Це лише черепиця. Її зробили гноми ще до Всплеску, і вона переливається, щоб збивати з пантелику ворогів. Зблизька ж — звичайний камінь.

Біля в’їзду в Доран стояли вартові, перевіряючи документи. Я інстинктивно напружилася — ніяких паперів у мене, звісно, не було.

Але Матей, ніби нічого не сталося, повів коня просто повз стражників.

— Ці зі мною. Передайте батькові, що ми заїдемо за годину. Нам потрібні дві гостьові кімнати.

Стражники лише мовчки схилили голови.

— До твого батька? — здивувалася я. — А як же палац?

— Ти справді думала, що туди можна просто прийти й сказати: «Ей, імператоре, у мене тут дракон і біглянка, налийте-но нам чаю?» — фиркнув Матей. — Його охороняють краще за будь-кого в імперії. Потрібно просити аудієнцію. А для цього і потрібен мій батько.