Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Женя

Коли я погоджувалась на “прикинутись дружиною на місяць”, я уявляла, що ми просто переписуватимемось в месенджері й зрідка фотографуватимемось у парку, щоб мама повірила в ідилію. Я не планувала переїжджати до нього. Або — ще страшніше — пускати його до себе.

Але моя квартира — це суто дівоча територія: косметика на кожній горизонтальній поверхні, халати на кожній вертикальній, і дзеркало, яке вміє підкреслити драму в погляді. Антон увійшов туди з одним рюкзаком і таким виглядом, ніби прийшов у гості до Шрека. Не я — він. Бо я, очевидно, фея.

— У тебе тут… яскраво, — обережно прокоментував він, дивлячись на мої фіолетові штори з блискітками.

— Це називається стиль “гламурна криза”. Він з’явився після мого останнього побачення. З бухгалтером, який носив піджак на голе тіло.

— Ясно, — кивнув Антон, ставлячи рюкзак біля дверей. — А де тут “його частина”?

— За вікном, — сухо відповіла я, і ми обоє засміялися.

Ми сіли на кухні й почали домовлятись, як двоє підлітків, що виграли “Живи разом з незнайомцем — реаліті-шоу року”.

Антон

Женя принесла блокнот. Блокнот. З правилами. Я відчув себе на співбесіді, де мене збираються питати про мої цілі через п’ять років і чому я не одружений досі.

— Отже, перше: вбиральня — по черзі. Без винятків. Ніяких “ще п’ять хвилин”. Ти чоловік, ти сильний, ти потерпиш.

— Окей. А душ?

— Душ твій, якщо зможеш вижити під тиском мого кондиціонера. Він не змивається навіть грозою.

— Звучить, як виклик, — хмикнув я.

— Це попередження, — суворо сказала вона, але очі блищали.

— І ще: я сплю зліва від ліжка, — продовжила Женя.

— А якщо я вже сплю там?

— То я тебе скину. Я легка, але рішуча.

Ми склали цілу систему: що купуємо навпіл, що індивідуально (її йогурти — святе!), що робити, якщо хтось приводить гостей (нікого не приводити!), і як реагувати на маму (паніка + посмішка).

Женя

Пізніше, коли ми розбирали Антонові речі, я зрозуміла, що в нього або скромні потреби, або він ховає ще одну валізу у багажнику. Дві футболки, джинси, зарядка, книга з кулінарії (так, це реально), і… каструля?

— Це що? — я підняла каструлю, як археолог з експонатом.

— Моя улюблена. В ній виходить ідеальний борщ. Я не довіряю чужим каструлям.

— Що за чоловік, який ходить із каструлею?

— Той, який не хоче сваритись з жінкою за її борщ. І взагалі — це частина мого іміджу.

Я не знала, сміятись чи викликати “Кулінарну поліцію”.

Антон

Коли вона побачила мою футболку з написом “Готую краще, ніж виглядаю”, Женя почала кашляти від сміху. А я задумався: можливо, з нею не так вже й страшно буде прожити цей місяць. Вона не вміє приховувати емоції, має сардонічне почуття гумору, і, здається, трохи зійшла з розуму.

Ідеально. Я ж теж не зразок стабільності.

— Добре, Женю. Ставлю чайник. З цього моменту — ми подружжя. Тимчасове, фейкове і, скоріше за все, трохи токсичне. Але офіційно.

Вона подивилась на мене і усміхнулась.

— Ну що ж, чоловіче. Ти навіть не уявляєш, у що вляпався.