Читати книгу - "Ейнар.Чаклун, Оксана Маркова"

 Цікаві речі почали відбуватися варто нам було вийти з квартири. Зачинивши двері, я помітила рух Ейнара у бік сходів. Тому схопила його за куртку.
– Ти куди? 
– Ми ж збираємось спускатися вниз?
– Так. Ось тільки ми не сходами спускатимемося. 
– А як же тоді? 
Ледве змогла прибрати усмішку, спостерігаючи за тим, як він зворушливо кліпає віями в розгубленості. 
– На ліфті. Прошу, – вказала йому на ліфт. 
Поки він включався в чому справа, я вже натиснула кнопку виклику і дверцята ліфта роз'їхалися вбік, запрошуючи пройти всередину. Через це Ейнар шарахнувся назад.
– Що це?!
– Ліфт. Швидше. - Схопила його під лікоть та майже силою заштовхала всередину. Дверцята зачинилися. Хоча я відчувала як під тканиною куртки розслабляються його м'язи, але погляд кидався з боку на бік. 
– Дивний механізм. Я такого раніше не зустрічав. Схоже на металеву коробку. Він точно доставить нас униз? 
– Точно. 
Ох вже ці попаданці з магічних світів. Нічого не бачили та не чули. Як вони тільки живуть у їхньому світі без різної техніки? Зважаючи на все, на одній їхній магії далеко не поїдеш. Будь-якої миті може підвести тебе. 
Що ж. 
Ну, до чого схожа ситуація виходить. Адже техніка  може підвести нас також.
*  *  
Інші неочікуваності чекали на мене, коли я повідомила Ейнару  про нашу майбутню поїздку в маршрутці.
– Маршурш.. Що? - Я  хотіла закотити очі, але зупинила себе. Потрібно зробити знижку на те, що він з іншого світу і багато наших слів йому не знайомі. – Це ті залізні коні? - Він вказав на проїжджаючі повз машини. - Один із них ледь не врізався в мене! 
– Машина мало не збила тебе? - Я поцокала язиком, уважно просканувавши його з ніг до голови. - Хоч як глянь, а ти просто магніт для неприємностей.
 – Гей! 
– Неважливо.  Слухай, я заплачу за проїзд, а ти просто йди за мною. Якщо буде тиснява не обурюйся - це нормально. Але будь завжди поруч. 
Задумавшись над можливістю втратити його з уваги, я похитала головою. Для перестрахування ні на крок хлопця відпускати не можна. 
– Хоча ні. Давай руку! 
– Навіщо? – Але прохання виконав.
Я схопила його руку, міцно стискаючи. Так я буду повністю впевнена, що Ейнар не знайде собі неприємностей за ті десять хвилин, що ми їхатимемо. 
Тільки сам Ейнар висловив різкий протест.
– Ксенія, ми не можемо триматися за руки.  Це неприйнятно! 
Все ж таки настав підходящий час для закочування очей. 
– Це лише тримання за руки. Не будь дитиною. Чи ти досі настільки ж безневинна, як дитина? 
Він хмикнув. 
– З нас двох тільки ти тут чиста і безневинна дитина. 
– Як скажеш, як скажеш. Ох, блін! - Згадала я про найголовнішу річ під час поїздки у громадському транспорті та полізла в рюкзак. - Зовсім із голови вилетіло! Тримай!
Ейнар спантеличено розглядав медичну жовту маску, яку я йому вручила. Я почала квапити його і на своєму прикладі показала, як її одягати. 
– Навіщо? Від когось ховаємось? 
– Правильно! Ховаємось! Від вірусу, - і коротко розповіла про ситуацію у світі з коронавірусом. Ейнар пирхнув і заявив, що ніякі болячки йому не страшні, тому маска також не потрібна. Нагородила його вбивчим поглядом: – Пішки хочеш піти?
– Ні. 
– Тоді роби, як кажуть! - Під моїм наглядом, він все ж таки надягає маску і я задоволенно кивнула. - Пощастило, що ми не в червоній зоні і сертифікати про вакцинацію перестали вимагати на вході. А зараз циц! Наша маршрутка під'їхала.
І хоча по факту я хвилювалася за реакцію Ейнара на цей вид транспорту, але ми не можемо передбачити майбутнє. І скільки він буде на Землі теж не знаю. Про всяк випадок треба дати йому знати, як орієнтуватися в місті, і що незважаючи на всі незручності, громадський транспорт може врятувати, коли в кишені мало грошей.