Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

— Я поїла, — сказала Одрі, скинувши руку Марсело.

Її тарілка була наполовину повна.

— Ох, дитячий садок, — застогнала Софія, сідаючи біля Люсі (вона моя невістка; певно, ви пригадуєте, як Майкл згадував про неї в розділі 1), яка сиділа одразу навпроти Марсело.

Було помітно, що Люсі готувалася до цих вихідних: її біляве волосся було підстрижене в бездоганний боб, а з новесенького плетеного кардигана вона вочевидь щойно зняла цінника. Я не знаю, чи розраховувала Софія на те, що заховається за Люсі після своєї ремарки, чи просто не помітила, скільки гострого приладдя лежить у межах досяжності моєї матері, але таке пащекування було б самовбивчим для кровної рідні. Натомість померло лише материне бажання вийти з їдальні, бо вона знову сіла на скрипучий стілець і підсунулася до столу.

Енді й Евонна доповнили компанію пунктуальних членів нашої родини. Я мовчки сів біля Софії, перед тарілкою, накритою сріблястою кришкою. Схоже, хтось зберіг мій обід — яловичину, приготовану згідно з побажаннями, які я вписав у табличку в «екселі». Скидалося на те, що Евонна весь цей час спопеляла очима сріблясту кришку-купол, бо м’ясо було ще трохи тепле. Біля Люсі стояла зайва тарілка — мабуть, вона смикнула собі мою першу страву. Мені було цікаво, чи була вона аж така голодна, чи це був символічний жест.

Ще одне, що вам варто знати про мене: я на все дивлюся з кількох кутів зору. Намагаюся завжди зважати на обидві сторони медалі.

— Що ж, — сказав Енді, сплеснувши в долоні, явно сподіваючись розрядити атмосферу. Лише людина, яка не є нам кровною ріднею, може бути такою наївною. — Як вам готель, га? Уже були нагорі? Я чув, у них є джакузі. А ще можна грати в гольф просто на даху. Консьєрж сказав мені, що вони дають сотню баксів, якщо поцілити з даху в метеостанцію. Хто хоче спробувати?

Він з надією зиркнув на Марсело, який був одягнений так, наче приїхав грати в гольф, а не кататися на лижах. Навіть зі свого місця я бачив, що його картата безрукавка бавовняна, а не шерстяна, і що на морозі він у ній просто вріже дуба. Навряд чи я можу когось засуджувати після того випадку з ланцюгами й жінкою в «ленд ровері», та я принаймні взяв із собою флісовий светр.

— Ерне? — Енді далі обводив поглядом стіл.

Евонна, яка сиділа між ним і Марсело, штурхнула чоловіка під ребра. Говорити з ворогом було заборонено.

Ми їли мовчки, але я знав — усі думають про те саме, що і я: той, хто вирішив розпочати ці вихідні на день раніше, попри те що справжня причина нашої зустрічі приїде лише завтра, заслуговував бути прив’язаним до тобогана[3] і спущеним з гори.

Можна багато дізнатися про людину, якщо поспостерігати за тим, як вона дає раду незручній тиші. Хтось спокійнісінько собі сидить, а комусь кортить її порушити. Схоже, терплячість важко дається людям, які не виросли в нашій родині, бо після Енді розмову спробувала завести Люсі.

Мабуть, треба вам щось про неї розповісти. Люсі керує невеличким онлайн-бізнесом, а це означає, що вона періодично втрачає гроші в інтернеті. Вона така сама бізнесменка, як Енді — фемініст: обоє голосно сповіщають про це всім охочим, але ніхто, крім них самих, у це не вірить.

Я не казатиму, як називається компанія Люсі, бо не хочу, щоб вона подала на мене до суду, але пригадую, як її колись підвищили до регіональної виконавчої віцепрезидентки (не пам’ятаю точної назви цієї посади) разом з іще десятьма тисячами представників. Пустопорожній титул, звісно, але хтозна — може, її неперевершена здібність упарювати друзям речі, які їм не потрібні, таки заслуговує якогось пишномовного звання, бо в цьому їй достоту немає рівних. Саме тоді вона й отримала автівку, яку я бачив надворі. Якщо вірити її допису в інстаграмі, це був подарунок від компанії. Я знав, що насправді це просто оренда й дарували їй хіба щомісячні внески, та й то з такими суворими умовами контракту, що в разі їх недотримання Люсі лишалася, по суті, з дорогезним кредитом.

Я був певен, що це вже сталося і тепер невістка платить за машину з власної кишені. Але в цьому весь принцип життя таких людей, як Люсі: ніколи не дозволяти реальності зруйнувати ілюзію успіху. Один мій знайомий, який продає автівки, розповів, що вони періодично виставляють із салону жінок, котрі фотографуються з машинами на парковці, щоб потім опублікувати знімки в соцмережах і сказати, що отримали їх як винагороду. Ці жінки їхали додому розлючені, пахкаючи чорним димом зі своїх стареньких гетчбеків і везучи назад у багажнику червоні банти, підготовлені спеціально для цієї оказії. Саме тому, як ви вже здогадуєтеся, я прибрав з тексту опис машини Люсі, бо так можна було б легко здогадатися, на яку компанію вона працює.

Люсі це підтримала б; вона описує свою справу просто як «бізнес» і напружується, коли хтось вимовляє те слово. Отож з поваги до неї, я теж його не згадуватиму. Натякну тільки, що їх будували єгиптяни.

Намагаючись стати повноцінним членом нашої родини, Ерін колись слухняно відвідувала всі вечірки Люсі й купувала найдешевші речі з тих, які моя невістка намагалася впарити того місяця. Повернувшись додому, Ерін друкувала рахунок-фактуру з назвою ресторану й витратами, помноженими на коефіцієнт, виведений зі ступеня занудності вечірки, і лишала його на моїй подушці: «Податок на родичів чоловіка: щипчики для підкручування вій 15 $; ставка × 3 (майстер-клас із макіяжу); >1 годину, понаднормові × 1,5 = 52,50 $: ресторан „Белла Італіан“».

— Усі дісталися сюди без пригод? Я спіймалася на придорожній радар — двохсот двадцяти доларів як і не було, а я перевищила швидкість лише на сім кілометрів. Це просто смішно, — сказала Люсі.

Полегшення від того, що цього разу вона не намагалася нічого продати, мало не витало в повітрі, але мені було трохи сумно, що моя картка для бінго («Люсі намагається ПРОДАТИ тобі щось») лишиться без хрестика.

— Заробляють як можуть, — утрутився Марсело. — Пускають додаткові патрулі, щоб ловити туристів,